Три моменти життя

Вона задумливо дивилася у вікно. Жахливий і банальний початок, чи не так?
 
Насправді у вікно дивитися було зовсім незручно, оскільки комп’ютер, а разом із ним стілець, на якому вона сиділа, були в іншому кутку кімнати. Тож, щоб замріяно дивитися у віконце, потрібно було викрутити шию, як сова, градусів на 180. Звичайно, після 5 хвилин замріяного спостерігання таким чином шия починала нестерпно боліти. Тому доводилося дивитися на щось інше.
 
Запитання
 
Існував іще один «фактор відволікання» від роздумів та мрій. Він, а точніше, вона, повсякчас намагався привернути усю увагу до себе. Тож філософські споглядання переривалися час від часу невдалими спробами вгамувати «фактор».
 
«Фактор відволікання», до речі, звався Донечка. Дворічне маля, звичайно, не розуміло, як можна сидіти, втупившись у мерехтливий екран, коли є можливість погасати кімнатою туди-сюди. «Мабуть, це й справді цікавіше» - подумала Вона. Проте продовжувала дивитися на той самий мерехтливий екран. Але відповіді на своє запитання там чомусь не бачила.
 
Це й не дивно. Адже певні запитання потрібно задавати не комусь, а самому собі. І шукати відповіді на них у своєму серці, у своєму розумі, у свої душі. Та це найважчий шлях. Набагато простіше було ритися у гидких жіночих форумах, задавати одне й теж запитання на різних сайтах, жалітися незнайомим співбесідникам і вимагати поради, аніж почути, чого хочеш насправді.
 
Як і слід було очікувати, чужі відповіді не задовольняли, обурювали, смішили… Тобто викликали безліч емоцій, але не давали відчуття полегшення. Не було навіть натяку на думку: «Ось воно, правильне рішення. Саме так я і маю вчинити».
 
Про те, як саме вчинити, Вона думала вже, мабуть, з півроку. Варіантів, до речі, було лише два. Але обираючи час від часу один із них, Вона відмовлялася від нього, знову й знову змінювала свою думку про події, які із нею відбувалися.
 
Вибір
 
Із кожним днем ставало усе гірше. Неможливість обрати якийсь шлях і йти ним, не озираючись, стискала серце та змішувала думки. Поступово Вона звикала до рішення, яке прийняла. Думала над тим, як безболісніше все це зробити. Безболісніше для себе, для Доньки і, якщо вийде, для Нього. Хоча, після того, як Вона дізналася про певні речі, зрозуміла, що жаліти потрібно, усе ж таки себе, а не Його.
 
І це було складно. Вона ж звикла турбувати про Нього, вирішувати усі проблеми самостійно… Аж тут раптом «відкрила очі» і побачила, що дуже змінилася, майже втратила себе, як сказала найближча подруга. Тоді Вона озирнулася, дещо почитала і… вирішила повернути Себе. Цьому було дві причини: по-перше, окрім неї, її Донька нікому не потрібна (є, звичайно, родичі, але мати є мати), а по-друге, Вона не для того працювала над собою усе життя, щоб втратити все це за кілька років.
 
Та іноді було дуже, дуже тяжко. Особливо, коли із пам’яті виринали спогади про «разом». Ті самі, найболючіші, найгарніші, які необхідно було забути. Переживаючи їх знов і знов, Вона плакала. Але з кожним разом усе менше й менше. Із сльозами наче висихали й зменшувалися самі спогади. Тоді ставало легше дихати.
 
Так Вона готувалася до останнього кроку. Мала розірвати усі стосунки із цією людиною, позбутися усіх мрій і спогадів, пов’язаних із ним. Вона знала, що все вийде. Не знала тільки, коли. Але не поспішала, продумуючи кожен наступний крок. Розписала усе, що потрібно зробити, у щоденнику. Поговорила із друзями, які лишилися вірними, заручилася підтримкою. Залишалося лише зробити Це.
 
Після
 
Вона відірвалася від екрану і потерла очі, які трохи почервоніли. Треба жити далі. Донька вже заснула в іншій кімнаті. Там було затишно й тепло, кожна річ була рідною. А ще там було спокійно, і це – найголовніше.
 
Подивившись на сплячу Доньку, Вона вийшла на кухню, ввімкнула чайник, аби приготувати собі кави, і закурила страшенно дорогу сигарету. Поганої звички курити Вона ще не позбулася, тому насолоджувалася димом та гарячою кавою. У душі було спокійно. Вона зробила, нарешті, те, що мала зробити.
 
Завершувався короткий зимовий день. Починалося нове життя.