Кошенятко

- Як ти, кошенятко?


Андрій, відводячи очі, підторкнув ковдру і став біля ліжка, не наважуючись присісти.


- Лікар сказав, що все буде гаразд. Треба залишитися до завтра. Сьогодні вже немає сенсу їхати додому, та це й на краще, - він ще зранку зайде до тебе, аби упевнитись, що все добре. А згодом і на ковзанах порозсікаємо, як ти любиш..


- Кошенятко, хочеш я принесу тобі якихось фруктів чи чогось смачненького? Чого маленька бажає?


...Цікаво, моє небажання сказати хоч щось, це ознака хвороби чи байдужість до всього оточуючого простору, а й зокрема до цього чоловіка, якого я досі не можу ідентифікувати для себе.



Хто він? Друг? Може, часом.... Хоча, навряд. Коханий? Знову ж таки, не завжди.... Коханець? Так, напевно, це буде найбільш влучне означення. Те, що він – коханець, не викликає сумніву. До речі, через цю, безсумнівну, дійсність, я зараз і лежу в цьому ліжку, чекаю на лікаря( і те, що він має зі мною робити) і бачу нас обох (хоча так і кортить розділити „нас обох ” на „його ” і „себе ”) наче збоку. Бачу двох людей, які створили в діаметрі навколо себе кола і не палають бажанням пускати в ці кола когось стороннього...




О! Це, нібито, ще одна вдала ідентифікація – „сторонні коханці ”! До речі, дуже розповсюджена хвороба мешканців мегаполісу: нібито друзі, нібито кохані, нібито родичі.... Хоча звинувачувати всіх цих „нібито...” не варто, тому що справа більше в тому, що важко визначити, ким є насправді ти сам.




Є два полярні виходи зі становища. Або бути аутсайдером, таким собі диваком, що не поділяє загальних захоплень і міркувань. Або ж, спотворюючи своє єство, намагатися підлаштуватися під обставини, людей, настрій...





Бо ж, як відомо, живучи в соціумі, не можна робити вигляд, що ти є сам – по – собі. Отже, доводиться підлаштуватися, навіть деколи і не свідомо. Зрештою, це робить життя набагато простішим. Це, як: прокинувся - душ – кава – сніданок – робота – журнал для покращення настрою – приємна зустріч - ... нарешті вечір.



... Так само і зі стосунками. Все просто: потреби, що виникають, відразу ж задовольняються – кращого годі і чекати...


Цитата:



„Мене вигнали з дому за невідвідування ”. Це все туди ж, до теми про дійсні бажання і індивідуальні потреби. Вони вимагають занадто багато зусиль.



... Тож маємо: білі стіни лікарні, ліжко, на окраєшек якого незграбно присів здоровий, гарний, мужній чоловік( гідний представник природного відбору) і така собі тендітна, з блукаючим поглядом, дівчинка (яка, чи то від небажання розмовляти, чи тому, що є безпосереднім учасником подій, що наразі відбуваються, здається старшою від чоловіка принаймні років на п;ять, хоча насправді все навпаки).




- кошенятко, треба поспати. Ти геть знесилена. А я прийду ввечері і знов побачу свою дівчинку. Домовились? До речі, Вова з Йолкою в цю суботу збираються на картингах поганяти, так що, це ще один привід одужати якнайшвидше...




...Все ж таки цікаво. Нібито є почуття. І нібито немає. Серця торкається лагідна хвиля, але так... чемно, не намагаючись здавити серце і увійти в нього... торкається, лоскоче приємно, а за мить – повний штиль. Загадка природи.




...А може і не загадка все це, а лише намагання серця і розуму дійти хоч якогось компромісу. Бо вже надто доросла, аби керуватися лише серцем. Та ще не занадто цинічна, щоб все прораховувати. А ще, мабуть, досвідченіша. Бо можеш самій собі довести, що саме так і є найкраще...






Що потрібна тобі така робота, яка не забирає повністю весь час, а залишає годину – другу на „помріяти і розробити життєву стратегію ”. Така оселя, щоб була до певної міри затишною але не досконалою: щоб не зникло бажання колись її поміняти на тобі лише відоме „гніздечко ”(знов таки, - залишається простір для мрій).






І чоловік потрібен такий, щоб був шедевром, але шедевром незакінченим. Таким, що залишив його майстер лише на хвилинку, вискочивши до кав;ярні. Фактурний: з білими зубами і сильними руками, усміхнений( але не пришелепуватий). А не закінченим шедевр має бути, щоб не викликав почуття власної недосконалості. Одним словом – рівноцінний партнер. Для спорту, для життя, для ігор... наслідки цих ігор можна спостерігати просто зараз... Та, дарма, - почуття гумору не втрачено і це вже неабияка перемога.





Зрештою, ми самі обираємо ігри, в які потім бавимося... аж несподівано постаєм перед дійсністю: ігри вже доволі тривалий час бавляться нами...




...Цікаво спостерігати. За собою, за чоловіком, за нами( якщо є ці самі „ми ”). Спроба полегшити життя: без драм, без істерик, без приниження. Спроба бути пір;їнкою на долоні: лише спокій, сонце, радість. І несподівана зустріч з таким саме сонячним променем...





Думаю так, і виникає бажання прибити себе печаткою з написом: „інфантилізм ”. Але ж сама знаю, справа не в ньому.



Пройшовши крізь декілька довгих затягуючих «нема - чим - дихати» стосунків, підсвідомо шукаєш щось протилежне.


Зрештою, хто сказав, що легкість – ознака поверхності. Впевнена, - навпаки.


Здатність насолоджуватися кожною миттю – то є кращий спосіб прожити життя, тоді як в попередньому випадку було суцільне виживання. І пригнічення від розуміння, - повинен бути й інший шлях, а ти живеш і не маєш часу зупинитися на мить... аби зрозуміти – десь ти звернув не туди, куди треба.



Але ж життя таке стрімке, що не наважуєшся випустити кермо з рук. Так і їдеш по інерції – по роздовбаній дорозі з впертістю, яка могла б стати у пригоді для досягнення неймовірної вершини, що виблискує на сонці скибою льоду... але ж ти вперто тиснеш на газ і немає часу подумати куди, зрештою, тобі хотілося б виїхати...




...Таке от виправдання моєї схильності до „легкого життя ”. В ньому, принаймні, намагаєшся робити саме те, що спадає на думку. Напевно, від того, наскільки талановито ти здатен втілювати задуми, зрештою і залежить той кусень щастя і задоволення, який отримуєш потому...




...Отже, маємо. Шедевр, що нещодавно залишив ці білі стіни, наразі і є для мене сонячним променем. Який саме зараз(декілька останніх місяців поспіль), напевно, найбільше здатен задовольняти мої потреби, і до якого я відчуваю щось таке легко – приємно – сонячне... Ми пір;їнки, нам добре і затишно поряд... зрозуміло, до певної межі (хоча воно, може, і на краще). Гадаю, ми не впускаємо одне одного саме до тієї частини серця, де почуття втрачають легкість і з;являються обов;язки... такі нав;язливі, такі непотрібні жодному з нас...





...Така ось іронія – ми удвох, кожен зі всією пристрастю, на яку тільки здатен, вклоняємося від цього „проникнення - поглинання ”, обходимо гострі кути... Аж – „добрий вечір, тоообі...” – звідки й не чекали.



Зрозуміло, що на мені цей негаданий „гість” більше відіграється, але й мій „промінь”, здається, не добере розуму, як так могло статися, а ще й з нами... Тобто, як може бути „так”, якщо головні герої без сумніву кажуть „ні!”...



Лежу я на ліжку, та й думку гадаю...О! Це вже істерика. Я нервую, отже я існую...Краще вкололи б чогось, щоб прокинутися і нічого не пам;ятати...



- кошенятко, я скучив!



... Одне око, друге, поволі підвестися на ліктях... Почуваюся пречудово. Промінь поряд. Щось муркоче і одночасно намагається поцілити в мене мильними бульбашками...



- привіт, любий... Киця прокинулася і хоче подихати повітрям... де мій шолом?



-О, шалом тобі, кошенятко!



- годі блазнювати, сонечко... „шалом ” – більш доречне привітання тобі... завдячуй цим своєму таткові...




- хто тут кликав Тигра?




- татусь, то ми йдемо приборкувати картинги?...




p.s.



Така ось розв;язка...Люди, яким легко одне з одним – не „інфанти”. Вони просто щасливі, тому що зустрілися і не бажають марнувати життя, ускладнюючи його...