Сповідь "Червоного Скорпіона"

Львів і Лівія… Які схожі назви! Але тоді мені таке й на гадку не спадало...
В ті роки мені було всього двадцять пять. Мене, бойового офіцера, комуніста, направили у справжнє пекло – Лівію, де базувалися наші загони для підтримки прихильників комуністичного режиму. Останніх було не так вже й багато, але опираючись на міць та гроші Радянського Союзу, вони почували себе досить впевнено, щоби придушувати виступи місцевих повстанців…

Поряд з лівійським селищем – десять-п’ятнадцять глиняних мазанок під дашками з пожухлого очерету - розташовувалася наша військова база. Мазанки - ні тобі вікон, ні дверей… Зате в кожній такій «хатині » жила велика родина. Хлопці почували себе тут господарями. Частенько ввечері збиралися вони в одній з таких мазанок, де розташовувалося щось на зразок бару і напивалися до чортиків. Горлали радянських пісень, стріляли по пляшках… Зазвичай «веселощі» тягнулися до опівночі, а далі все йшло «по плану»: п’яні «рятівники» вривалися до конурок тубільців, погрожували пістолетами, гвалтували жінок, били чоловіків…

Безчинства тягнулися до ранку, поки сили не покидали славних радянських вояків і вони засинали мертвим сном. День готував нові турботи: ми нишпорили всюди, прораховуючи місцезнаходження невеличких повстанських загонів, що створювали нам чималі проблеми. Тоді мені здавалося, що ми все робили правильно: знищували ворогів, допомагали товаришам, але одного разу сталася подія, котра назавжди перевернула все моє розуміння про ідеали. Через неї, власне, мене і «поперли» з армії.

У той вечір ми з політруком Ваською відвідали наш імпрвізований лівійський шинок. Пити багато я не вмів, а Василь просто вливав собі в горлянку мутну бурду місцевого виробництва.
«Може, досить, товаришу політрук?» – питав я.
«Мовчи, хахол, не позор свою нікчемну націю! А ще кажуть, що хахли вміють багато пити! Нас, кацапів, ніколи не переп’єте!» - волав захмілілий Васька.

Скоро в хижі стало гаряче. Хлопці виходили ковтнути прохолодного нічного повітря, справити нужду. Хтось промовив: пора втамувати й іншу спрагу – плотську! Ночі у Лівії темні, і якби солдати не чіпляли скрізь ліхтарі, я б і власної витягнутої руки не помітив би. Підтримуючи політрука я плентався до найближчого ліжка – в солдатську казарму, щоб вкласти його спати.

«Е, не туди ти мене ведеш, Валеро! – пробелькотів пяний, як чіп Васька – тут я вчора таку діваху запримітив! Висока, струнка, ніби з шоколаду зліплена, волосся – пружинками. Звати Мараджа.»
«Що ти верзеш, тут живе Самюель!» - промовив я, але з пяним Ваською годі було сперечатися. Він тягнув мене просто до хижі, в якій і справді мешкав старий лівієць. Він прибирав у штабі, пуцував офіцерам взуття, гудзики і пряжки.

«Сьогодні до нього прийшла ця сама Мараджа – продовжував політрук – вона йому родичка, чи що… Ніколи ще небачив таких гарних чорношкірих дівок! Я обіцяв, що загляну до неї, так вона ж ні бельмеса по-нашому не розуміє!»
Втримати Ваську було неможливо. Він був занадто впертим.

Ми підняли грубе домоткане полотно, яким Самюель завішував єдиний отвір своєї мазанки і зайшли всередину. Васька ввімкнув ліхтарик і тут я побачив її, Мараджу. Вона була й справді на диво гарна, дарма, що колір шкіри нагадував ебенове дерево!
«Будь ласка, товариші, нетреба!» – ломаною російською благав Самюель Ваську, коли той зробив непевний крок до Мараджі.

«Замовкни! - гаркнув політрук – Думаєш, я не знаю, що ця дівка – зв’язківець? Що вона передає відомості повстанцям? Ось зараз я і перевірю! А ти, старий бовдур, заткнися!» - на диво чітко проговорив Васька.
Він схопив Мараджу за руку і потягнув з хижі надвір.
«Ну що, красуне, хочеш дізнатися, як вміє кохати радянський офіцер?» - прохрипів він .
Дівчина пручалася в його чіпких обіймах, але це тільки ровеселило політрука. Не звертаючи уваги на сльози і благання старого Самюеля, він волік Мараджу до найближчих кущів.

Я так розгубився, що не знав, що його робити. Уперше на моїх очах радянський офіцер збирався гвалтувати жінку! Я побіг за Ваською, і в непевному світлі ліхтаря побачив, як той зриває з Мараджі шматок матерії, що заміняла дівчині одяг.
«Йди сюди, Валеро! Тут і тобі вистачить! Стільки добра!» - белькотів політрук, однією рукою стримуючи Мараджу, а іншою розстібаючи ремінь на штанях.

Я підійшов ближче і невагаючись заліпив політруку в мордяку. Васька впав, як підкошений. Мараджа, залита сльозами, сиділа переді мною просто на землі і її очі благали про допомогу. Я кинув їй подерту матерію і піднявши причмеленого політрука, поволік його до казарми.
Вранці Васька мало що тямив, дивувався, звідки в нього взявся синець під оком. А мене магнітом тягнуло до хижі старого Самюеля. Я хотів знову побачити мою чорношкіру кралю!
Мараджа сиділа перед хижею, перебирала якісь зерна. Коли я підійшов ближче, вона привіталася зі мною по-англійськи. Я здивувався: звідки проста чорношкіра дівчина знає цю мову.

«Спасибі, що врятував мене! – проказала вона і усміхнулася. – Вояки ставляться до нас, як до тварин! – без тіні страху додала Мараджа – Але ти – інший! Мені сказала про це велика Мігму-нду…»
«Хто?» - перепитав я.
« Богиня –охоронниця мого народу.» – знову усміхнулася Мараджа.
З того часу ми з Мараджею часто бачилися. По базі прокотилася чутка, що вона – моя дівка, ніхто з офіцерів чи солдатів до неї більше не чіплявся. А Мараджа розповідала мені, що раніше жила в іншому селищі. Хтось з його мешканців підтримував зв’язок із повстанцями. За це радянські вояки спалили хати і перестріляли всіх . Мараджі вдалося утекти, вона знайшла прихисток в дядька Самюеля, але вряд чи тут її чекає краще життя.

Мені хотілося зробити щось приємне для неї, бачити її частіше, тому я почав навчати Мараджу російської мови. Вона була здібною ученицею! Прте наші діїї по відношенню до її співвітчизників ставали все агресивнішими. Ми втратили спокій і сон. Повстанські загони нападали на наші патрулі і навіть проникали на саму базу. Крім того вони пропагували серед населення ідеї непокори, закликали до боротьби…

Серед усього цього бедламу мої стосунки з Мараджею ставали все ніжнішими. Нарешті я зрозумів, що закохався по самісінькі вуха у темношкіру красуню. Якось я сфотографував її. Цей знімок я завжди носив при собі, у нагрудній кишені.
Ми зблизилися з нею. Це дійсно було кохання, а не тваринна хіть. Я сповістив начальство про свій намір одружитися з Мараджею, на що у відповідь командир покрутив пальцем біля скроні і сказав, що настав кінець моїй кар’єрі військового. І тут я зрозумів: нам ніколи не дадуть бути разом! Ні тут, ні в моїй країні!


А тим часом на базі почали творитися дивні речі: партизани нагло пробиралися до нас, вбивали вартових, навіть в ангари проникали! Складалося враження, що вони знають кожен наш крок, кожен закуток бази! Ми розстрілювали всіх, кого підозрювали у звязку з повстанцями…
В ту ніч ми з Мараджею були разом. Ще ніколи я не відчував себе таким щасливим! Я шепотів їй на вушко ніжні слова, плутаючи англійські і російські фрази і не міг натішитися моїм чорним скарбом. Заснув під ранок, а прокинувся, наче від штурхана.

Мараджі поряд небуло. Я тихо покликав її, та вона не відповіла. Вийшов у коридор – нікого! За поворотом мав би стояти вартовий, Мараджа не могла пройти непоміченою!
Раптом я побачив смужку мерехтливого світла, що вибивалася з-під дверей мого власного кабінету. Я шарпнув двері і завмер на порозі: моя кохана Мараджа нишпорила при світлі ліхтаря в шухлядах столу.

Здогад, наче голка пронизав мене: «Так ось яка ти, чорна шльондро!- гукнув я Мараджі, ледве стримуючи гнів – Ти спиш зі мною, аби мати доступ до мого кабінету?»
Мараджа навіть не здригнулася: «Я дійсно кохаю тебе, Валеро – проказала вона спокійно – Але я ненавиджу твоїх співвітчизників! Твої друзі вбили моїх батьків, спалили мій дім, познущалися з мене! Вони знущаються з мого народу! Чому ви вважаєте, що Лівія належить вам? Тому що ви – білі? Наші боги прокляли вас! Ви ще відчуєте силу цього прокляття!»

«Ти передаєш інформацію повстанцям, гадюко?!» - гаркнув я
«Так – спокійно відповіла дівчина – Ти вб’єш мене?!»
Я мовчав. Вбити її було просто. Але ж який сором перед усіма: спати із звязковою повстанців і не здогадуватися про це! Та й кохав я її безтямно! Відчував, що божеволію. Кінець! Кінець моїй кар’єрі, кінець нашому коханню, кінець всьому!

«Тікай! – раптом проказав я – тікай, Мараджо!
Вона стояла, дивлячись просто мені у вічі.
«А ти?» - запитала нарешті.
Я не міг від неї відвести погляду.
Швидким рухом Мараджа заховала в пазуху папери, які дістала з мого столу, кинулася до мене і палко поцілувала.

Я востаннє обійняв її, хотів втримати, але вона тільки й прошепотіла: « У мене буде дитина, Валеро. На згадку про тебе. А тепер, прощай!». Вона вислизнула з моїх обіймів швидше, ніж я зміг щось відповісьти і зникла за дверима. Зачекавши хвилин десять я повернувся до себе в кімнату. Те що сталося, не влізалося в голову. Дістав пістолет і крізь подушку прострелив собі ногу. Згорнув закривавлену наволочку, заховав серед своєї білизни у валізі і стогнучи від нестерпного болю, влігся посеред кімнати. Я знав, Мараджа давно в безпеці. Вартові пропускали її, бо знали, що ми проводимо ночі разом.

«Допоможіть! Допоможіть!» - волав я, допоки мене не почули і не прибігли на допомогу.
Потім мене відвезли до шпиталю, і лише через тиждень я дізнався, що наступної ночі моя база була вщент розгромлена повстанцями. Загинув і політрук Васька.
Після одужання мене чекали одні неприємності: звільнення з армії, розжалування, ледве вдалося уникнути найгіршого! Мараджу я більше ніколи не бачив і тому незнаю, що сталося з нею, як склалася її доля і доля нашої дитини… Чи живі вони, чи загинули від куль таких же радянських вояків, яким був і я.

Повернувся додому, у Львів. Так-сяк влаштувався. Правда, минуле довго давалося взнаки. Мене часто викликали, перевіряли. Схоже, боги Мараджиного народу таки дійсно прокляли нас, бо згодом Союз розвалився, а краще жити не стало.
Єдине, що залишилося мені на згадку про Лівію і моє кохання – стара пожовкла фотокартка чорношкірої дівчини на тлі глиняної мазанки. «Мараджа!» - повторюю я, і серце сповнюється солодким і болісним щемом…