Світло в кінці тунелю

Вона вийшла заміж три роки тому. Альберт – так звали її благовірного і по сумісництву батькового бізнес-партнера – ніколи їй не подобався. До того ж, Олександра страшенно боялася свого чоловіка. В його розмові і поведінці вчувалася груба, некерована сила, але що поробиш, татко і мама завжди все верішували за неї.
Алік – так Олександрині батьки називали Альберта – був розлученим, але на їх думку, найкращою партією для доньки. Енергійний, діяльний, завжди при грошах – чим не завидний жених? Словом, Олександра пішла з Альбертом під вінець. Її душили сльози, хотілося завивати від туги, але Саші не вистачало сміливості заперечити батькам. Все життя вони утримували її, годували, одягали, вирішували всі проблеми, тож для Саші - справжньої парникової квіточки - сама думка про бунт видавалася божевільною і страшною.

Саша ненавиділа себе за цю «парниковість», але як змінитися – незнала. Про першу шлюбну ніч і згадувати не хотілося: Альберт, не зважаючи на Сашині сльози і благання до ранку гвалтував її. А через два роки сталося найгірше: батьки загинули в автокатастрофі - в їх авто на повному ходу ввігнався КамАЗ. Чорна безнадія оповила Сашину душу. Пізніше в неї виникали здогади що до страшної загибелі батьків, але вона мовчала. Відчувала: кожне її слово – вирок для неї самої.

А чоловік, ставши повновладним керівником батькової компанії, проводив всі дні в офіс, а ночі в ресторанах. Молода дружина його не цікавила. Замкнена в чотирьох стінах Саша незнала, куди їй подітися від самотності: Альберт заборонив їй спілкуватися з подругами, виходити в місто, навіть користуватися телефоном.
Єдине місце, яке вона могла відвідувати – старий костел на околиці міста. Туди тричі на тиждень відвозив її Санько «Лорд» – вірний Альбертів «пес». Поки Олександра була на богослужінні, він наче привид, стояв в дверях, спостерігаючи за нею, а вона молила Бога, аби час не спливав так швидко.

Саме під час богослужінь познайомилася Саша з молодим католицьким священником – отцем Лешиком. Тільки йому під час сповіді розповідала Олександра про своє життя, в нього питала поради і шукала підтримки. Їх завжди розділяла мереживна перегородка сповідальні, але вона не могла приховати повного співчуття погляду отця Лешика.
«Молися за свого чоловіка, Господь милостивий, він може змінити його.» - завжди говорив священник. І Саша почала молитися за Альберта. Ось тільки замість бажаного результату отримала зовсім інше.

В ту ніч Альберт повернувся рано. Вона спробувала поговорити з ним, але її слова лиш розпалили в ньому звіра. Він побив Сашу, перетворивши її обличчя в суцільний синяк. Цілий місяць вона лікувала фіолетово-червоні сліди, розбиті в кров губи. Одного разу у двері хтось подзвонив. Саша боязко подивилася крізь вічко. То був отець Лешик.
«Ви порадили мені молитися? – з болем у голосі проказала Саша – шкода, що ви, отче, не можете побачити результати, які принесла моя молитва! Моє обличчя ледве загоїлося від ран і синяків!»

Він мовчав. Його сірі очі напружено вдивлялися у маленьке вічко в дверях, немов могли побачити Сашу.
«Він запирає мене. Недає ключі.» - проказала Саша.
«Може, варто звернутися до міліції?» - тихо промовив Лешек.
«До міліції ? – гірко розсміялася Олександра – тоді Альберт напевне вже забє мене до смерті!»
Раптом двері прочинилися. На порозі стояв Альберт. За ним – блідий отець Лешек.
«Чого це ти, любонько, розмовляєш з людьми через двері? - вдавано весело запитав Альберт у Саші - А ви, напевне, духівник моєї дружини? З отого костелу?»
«Так. – проказав Лешек – Ваша дружина давно не відвідувала богослужіння, то я й вирішив провідати пані Олександру, дізнатися, чи не захворіла вона часом.»

«Захворіла? – розсміявся Альберт – та вона хвора з народження! На голову. Її батьки приховали від мене цей факт, а коли правда виплила на поверхню – ми були вже одружені й повінчані. Тепер же, як кажуть, і вгорі, і радості… - додав він іронічно. Як ви , отче, гадаєте, чому вона сидить в заперті?! Чому у неї все обличчя в саднах? Це наслідки чергового нападу! Напевне, все-таки, доведеться Сашу помістити у психітричну лікарню, щоб вона не покалічила себе, поки я на роботі.
Саша ошелешено слухала чоловіка, не зводячи з нього переляканого погляду.

«Бачите, святий отче, ще мить тому вона видавалася цілковито нормальною. А зараз подивіться в її очі! Ви б ще завітали джо нас під час її нападу! Опісля вона майже нічого не памятає, каже, що я все вигадую! Гадаєте, я даремно приставив до неї охоронця, коли вона захотіла відвідувати вашу месу?!» Сашка спроможна у вашому костелі таку «варфоломієвську ніч» влаштувати, що ніяка міліція не допоможе!
«Отче! – заливаючись сльозами Саша сповзла по стіні на підлогу - Не вірте йому, я здорова! Я здорова, отче!»

«Вам краще піти! – звернувся до Лешика Альберт – Це наші сімейні справи.» Він майже виштовхав священника за важкі броньовані двері. І коли вони зачинилися, до вух Лешика долинув Сашин крик.
«Господи! Та він же її вбє! – гарячково міркував Лешик – Але що, як вона дійсно хвора і потребує лікування?! Та неможе цього бути! »
По дорозі Лешик все думав про Олександру. Що він може зробити? Чим допомогти окрім молитися за неї?

Годинник над його ліжком прбив третю годину ночі. Спросоня Лешику здалося, що до бою годинника додався ще якийсь стук. Він піднявся і прислухався: стук повторився. Слідом за ним, незнайомий хрипкий голос покликав Лешика на імя.
Коли священник відчинив двері, на його руки впала знесилена жінка.Він ледве впізнав у ній Сашу. Альберт жорстоко побив її. Піднявши погляд на священника вона прошепотіла: «Врятуй мене, будь ласка!» і знепритомніла.

Залишати Сашу в себе вдома було небезпечно. Альберт міг здогадатися, що Саша в першу чергу піде шукати прихистку в костелі. І тут Лешек згадав про будиночок на дачному масиві за містом, що належав одному прихожанину. Хлопець ще восени поїхав на заробітки в Португалію, а ключі залишив Лешику. Прохав хоч зрідка навідуватися туди, щоб злодії не розтягнули добро.
Лешик на руках доніс Олександру до свого авто. Через півгодини вони вже підїзжали до дачного масиву. Ніде навіть вогника не миготіло: дачники на зиму перебиралися в місто, на теплі квартири.

Погравшись хвилин десять із заледенілою колодкою, Лешик відчинив двері і вніс Олександру в кімнату. Всередині стояв собачий холод. Розпалив грубку, і за годину будинок наповнився блаженним теплом.
«Як себе почуваєте?» - запитав у Саші.
Вона, кутаючись в пальто, лише похитала головою.
«Вам треба поспати – мяко проказав Лешек – Тут вас, Олександро, чоловік не знайде. »
Вона продовжувала сидіти, немов закамяніла, некліпаючи дивилась на вогонь в грубці.

Лешек допоміг їй вмитися, обробив садна перекисом водню, і поки Саша розчісувала сплутане волосся, постелив їй ліжко. У шафі знайшлася і тепла пухова ковдра, і подушки.
«Знаєш, чому він так знущається наді мною? – раптом звернулася до Лешика на «ти»
Саша – батько у своєму заповіті залишив частину компанії мені. Альберт зрозумів, що я стою на заваді. Ось він і вирішив поховати мене у психушці. Навіть довідку змайстрував…»

«Не думай про нього, спи, Сашо!» – відповів Лешик, влаштовуючись у старому пошарпаному кріслі. І так йому стало легко від того, що вони перейшли на «ти», ніби крила за спиною виросли. Вже не вагався, чи вчинив правильно. Знав – саме так і мав вчинити.
Вранці він повернувся до міста. Попрохав одного з священників підміняти його на богослужінні. Всі ці дні Лешик доглядав зв Сашею, як за малою дитиною. Та все частіше запитував себе: що ж йому робити з нею далі? Не буде ж вона ховатися від того монстра все життя?! Крім того, вона ж співвласниця батькової компанії! У другому питанні Лешику було ще важче розібратися, ніж в першому. Він давно не вникав у світське життя. Знав, що його покликання – священницький сан. І ось тепер ця жінка і вся ця небезпечна пригода!

До Саші Лешик відчував щось незрозуміле: вона була його прихожанкою, та її голос і погляд викликали в Лешиковому серці дивне відлуння…
Якось увечері він приїхав, розпалив грубку, приготував вечерю.
«Сьогодні 14 лютого. День Святого Валентина. Памятаєш?» - запитав у Саші.
«Ніколи його не святкувала. – тихо відповіла вона – Не було з ким.»
«Це можна поправити! – усміхнувся Лешик – якщо віриш, цей Святий може все налагодити у твоєму житті!»

Відблиски полумя освітлювали Сашине обличчя, розтікалися червоним по дощатій підлозі і стінах… Лешик не памятав, як їх погляди зустрілися. Наче у ві сні, він торкнувся долонями її волосся, а вустами її вуст…
Хмільне почуття заполонило їх одночасно. Саша, яка ніколи не знала чоловічої ніжності, відгукнулася на його поцілунок так пристрасно, що відірватися від неї було вже неможливо.
Раптом Лешик зрозумів: назад йому вороття немає. З цього моменту життя розпочинає новий відлік…

Тим часом Альберт вперто розшукував дружину- втікачку. Всі його друзі були підняті на ноги. Інтуїція підказувала йому, що до зникнення Саші якось причетний отой красень-священник з костьолу. Ну куди вона, дурепа, могла сама піти? Де б заховалася так надійно?
Альберт поїхав у костел і довго розпитував прихожан, де можна знайти отця Лешика. Одні казали, що захворів, інші – на якийсь час поїхав до Польщі… Але серед усіх тих здогадів Альберт таки почув дещо, варте його уваги: можливо, отець Лешик усамітнився в заміському будиночку одного з прихожан, котрий залишив йому ключі.
Може, поститься, в молитві перебуває… на те він і священник!

Дізнатися адресу будиночка для Альберта не склало великої праці. Вранці, зі своїм охоронцем він поїхав прямісінько туди. Вони одразу помітили сизі клуби диму, що крутилися над димарем одного з будинків.
Альберт увірвався в кімнату. Те що він побачив, приголомшило його: Саша і її святенник сиділи за столом і цілувалися! Він накинувся на дружину з кулаками. Лешик заледве встиг відштовхнути оскаженілого Альберта. Слідом за своїм босом вбіг охоронець Санько «Лорд». Альберт витягнув пістолет і прицілився.

Крики Саші заважали йому зосередитися, руки тряслися від люті, а тут ще й «Лорд» заволав: «Ти що, Альберт Васильович, офігєл?! Не треба мокрухи!»
« Я застрелю цю с…у, іїї попа також! – процідив крізь зуби Альберт – Як гадаєш, Санько, кому продірявити башку першому? Їй, чи її коханцю?»
«Альберт Васильович, не стріляй, провчимо цього козла як слід і досить!» - не вгавав Санько.
«Стули пельку! – кинув йому Альберт. Він вже було натиснув на спусковий гачок, як охоронець кинувся до нього, схопив за руку, в надії стримати свого боса. Прогримів вистріл. Альберт похитнувся.

«Господи!» - прошепотів Лешик.
Альберт важко гепнувся на підлогу, наче міх з борошном. Вириваючи руку від Санька він влучив сам у себе. Червона пляма крові повільно розплился на білій тканині сорочки.
Саша надривно закричала, а оторопілий Санько кинувся геть, на двір, до машини…


P.S. Лешик відмовився від священницького сану. Через кілька місяців після загибелі Альберта вони з Сашею одружилися. Олександра продала батьківську компанію і квартиру й разом з Лешиком оселилися на його батьківщині, в Польщі.