Білет у один кінець

Десь на третьому курсі вона зізналася Дані, що навчатися у неї немає ніякого бажання. Та й перспективи ніякої… Бути шкільним вчителем? Ні, вибачте! А перекладачів у їх провінційному містечку і так вистачає. Можливо, Оксана і взялася б шукати якусь роботу за спеціальністю, та вона твердо для себе вирішила: треба їхати за кордон!

І ось, в найкоротші строки було позичено гроші, оформлені необхідні документи, і дівчина подалася підкоряти Німеччину. Поїхала…і пропала! Ні тобі листа, ні слуху, ні духу. Скільки раз Дана прїжджала до Оксаниного батька, розпитувала – він лише руками розводив…
Так минуло пять років. Дана закінчила університет, та ні професійного успіху, ні карєрного зросту так і не змогла добитися.

Вони зустрілися на темній засніженій вулиці.Дана чекала автобус, коли раптом біля неї зупинилася розкішна «іномарка» і знайомий жіночий голос попросив вогнику.
«Не палю!» - відповіла Дана, але щось її у цьому голосі насторожило. У незнайомці за кермом вона ледве впізнала свою давню подругу…
За келихом мартіні Оксана повідала Дані, що спочатку в Берліні їй велося «не з медом», та потім фортуна повернулася до неї обличчям, і на неї «запав» один бізнесмен. Через кілька місяців Оксана вже була його законною дружиною з усіма витікаючими обставинами: квартира в Берліні, будиночок за містом, прислуга, автомобілі… Вона розповідала здивованій Дані, що тепер допомагає керувати чоловікові компанією, от де пригодилося знання іноземних мов!

Чому не писала, не дзвонила?! Боялася зурочити. Та й батька в листах просила колєжанці нічого не розповідати. Мовляв, приїде – сама розповість.
Дана не вірила власним вухам: невже казка про Попелюшку іноді справджується?! Їй же похвалитися було нічим: злиденна зарплата вчительки, невеликий додаток від репетиторства…
«А чи не поїхати тобі зі мною? - раптом запитала Оксана – Не поспішай відмовлятися! Нікому з подруг такого не пропоную – навіщо мені зайвий клопіт?! А тобі, Данко, не можк не допомогти! Ми ж з тобою на один горщик ходили, з однієї миски їли!»
Далі все закрутилося, як у калейдоскопі. Оксана була готова «розбитися в котлету» заради колєжанки. Грошей не жалкувала, сама через відомі їй канали прискорено виробляла документи, паспорт закордонний…

Не звертаючи уваги на мамині протести Дана вірила Оксані, як собі: безперечно, лихо трапляється, з довірливими дівчатками, які їдуть з незнайомими людьми! Але ж вона, Дана, їде з Оксанкою! З Оксанкою, яка два роки жила у неї вдома безкоштовно, з якою вони спали на одному дивані, писали одну на двох шпору для екзамену… Та й не на пустку Дана їде! Подруга обіцяла влаштувати її на чоловікову фірму перекладачем, допомогти із житлом і на первах з грошима.
І ось нарешті все було готово до відїзду. Рушили на Оксанинім авто. Так було зручніше, та й подруга була гарним водієм!

Проминувши без пригод польський кордон дівчата зупинилися у придорожному мотелі. Там їх зустріли співробітники компанії Оксаниного чоловіка. Сказали, що бос спеціально вислав їх зустріти кохану дружину. Уночі, сонну, Дану підняли і силоміць поволокли до автостоянки. Втиснули її в автомобіль, а далі розпочався справжній жах.
Вони не слухали її благань, не звертали уваги на її сльози. Вона не могла повірити! Оксана, найкраща подруга, продала її немов річ!

Дана опамяталася в брудній напівтемній кімнатці. Важкий чоловічий кулак кілька раз опускався їй на голову… У вухах гуділо, в очах пекло…
Незнайомці пояснили їй, що тепер вона – їхня власність, за яку дорого заплачено.Єдине, що Дана може зробити для себе – відпрацювати витрачені на її дорогу і документи гроші.
Через кілька днів до неї в кімнатку заштовхнули ще кілька молодих жінок – таких же наляканих і затравлених. Їх били, морили голодом, та не давали спати уночі, щоб зломити волю і зробити покірними.

Скільки їх усього було в тісних кімнатках цієї перевалочної бази – Дана не знала, тільки чула жіночі голоси за стіною. Вночі, коли нещасних бранок завантажували у порожні пластикові бочки з-під пива – вона спробувала порахувати… Величезна «фура» з кількома десятками «пасажирок» у пластикових бочках рухалася у невідомому напрямку. З бочок їх по черзі витягували лише в ночі: ковтнути води, погризти якогось печива та справити нужду. Дана все сподівалася, що машини з живим «вантажем» зупинить дорожний патруль, їх знайдуть і визволять… та на митницях, які вони пересікали, чомусь ніхто не цікавився, що то за «пиво» у пластикових бочках.

Так полонянки опинилися в Італії. Під Неаполем, - Дана це зрозуміла з розмови їхнії сторожів, - у якомусь старому заміському будинку дівчат зачинили в підвалі.
Важке очікування ставало нестерпним. Дана ніби в тумані пам’ятала той ранок, коли знайшли одну з дівчат. Вона повішалася на резинці, яку витягнула з власної спідниці…
Потім зявилися «купці». Один з них, білявий, з кам’яним виразом обличчя, вибирав найпривабливіших дівчат. Він особливо не торгувався з «постачальниками». Тільки вказував пальцем, а вони шанобливо називали його паном Ларсоном. Його важкий, пронизуючий погляд на якусь мить ковзнув і по Дані. Її ніхто не захотів купити: обличчя все у саднах та кровопідтьоках – на дним добряче «попрацювали» ще біля польського мотелю «співробітники» Оксаниного чоловіка. Дані здалося, що в холодних сірих очах майнуло щось схоже на співчуття.

Новий «господар», мабуть, вирішив не знущатися над бранками. Ще під час торгу Дана чула його незадоволений голос, мовляв, гнилий товар! Хто ж лупить жінок, та ще й по обличчю, щоби потім зшивати! До краси треба ставитися обережно!
Своїх полонянок він наказав помити, надати чистий одяг та медичну допомогу. В Дани обірвалося серце, коли вона побачила, що той сіроокий вовк суне за нею слідом. Пручатися у неї вже небуло сил. Та й що вона могла зробити, як захиститися? Закричала, але замість крику з горла вирвався тільки хрип… Впала перед ним на коліна і благально звела руки, чекаючи жахіття.

Він мовчки підвів її, посадив на стілець, і почав обробляти садна на обличчі якоюсь смердючою маззю.
«Не заважай мені, бо обличчя стане схожим на подушку. – сказав англійською, коли Дана стрепенулася від болю – Це добра мазь. Рани загояться швидко.Ти повинна мати товарний вигляд!»
А вона, дурна, вже вирішила, що цьому кам’яному велетню відомі жалощі, що то – великодушний жест з його боку!»
«Ви будете знову нас перепродувати?» - запитала Дана англійською.
Ларсон здивовано підняв брову. Його камяне обличчя на якусь мить ніби ожило, але то була тільки мить.

«Це мій бізнес. Він приносить чималі гроші. - спокійно проказав він – Моли Бога, щоб рани добре загоїлися! Ти симпатична. А із знанням англійської зможеш добре влаштуватися. Твої співвітчизниці, як правило, окрім гарненького личка зовсім без інтелекту. Тупі, як гуски. Ти, я бачу, не така» .
Неаполь дійсно не виявився кінцевим пунктом призначення.
Через кілька днів бранок під покровом темряви перевезли в порт і погрузили в трюм якогось судна. Вони абсолютно втратили відчуття часу. Затхле повітря плавучої вязниці, щурі і напівтемрява… Подальша доля уявлялася такою ж безнадійною і чорною. Проте, Сірий Вовк, як Дана про себе назвала нового «господаря», все ж турбувався про здоровя своїх полонянок.
Дану також кілька раз водили до лікаря. В ті короткі хвилини, коли дівчина знову бачила сонце, вдихала свіже морське повітря, їй хотілося вирватися з рук своїх мучителів, кинутися у хвилі, за борт… Краще , думала вона, загинути в хвилях Середземного моря, а ніж отак занапастити своє життя!

Дівчата не знали чи стоять, чи пливуть, чи кружляють в морських просторах… Та якось, серед ночі, почули голоси: зрозуміли: корабель прибув у порт. Полонянки, затамувавши подих, чекали, що ж буде з ними далі. А гамір вгорі і не думав вщухати. У трюм долетіло виття сирен, глухі звуки вистрілів, і у Дани зажевріла надія.
Їх визволили через годину після того, як судно із живим «товаром» було захоплено поліцією.
На палубі Дана побачила того, хто був таким поблажливим до неї. В Сірого Вовка єдиного не було наручників. Він спокійно розмовляв із поважним чоловіком у формі. Їхні погляди на мить зустрілися, і він їй посміхнувся…

За тиждень дана знову була в Україні. Спочатку друзі і родина дивувалися, чому вона так швидко повернулася: невже не сподобалося, чи подруга не вгодила?! А Дана старанно маскувала сліди від колишніх саден під товстим шаром косметики і ходила, наче німа. Сусіди перешіптувалися – щось, мовляв, там не так!
На цьому можна було б і поставити крапку, але якось у Даниній квартирі задзвонив телефон. Чоловічий голос представився працівником посольства США і запросив Дану на зустріч до столиці. А за три дні вона повернулася із Києва з тим самим сірооким блондином, героєм її поневірянь.

Потім була поїздка до Швеції, на батьківщину Девіда Ларсона і весілля. Коли ж хтось із знайомих просить Дану чи Девіда - в недалекому минулому співробітника Інтерполу - розповісти історію їх знайомства, Ларсони відповідають:
«Це був квиток в один кінець, та він виявився для нас обох щасливим!» .

P.S. Імена всіх героїв змінено. Сьогодні Оксана та інші члени злочинного угрупування перебувають у вязниці. Пан та пані Ларсони проживають в Стокгольмі, але часто навідуються на батьківщину Дани, у Камянець-Подільський. Історія написана з їх люб’язного дозволу.