"Завтра" буде завжди!

Присвячую моїй новій українській подрузі з Англії, Наді К.

Олена працювала медсестрою в міському реабілітаційному центрі для наркозалежних. Усяке бачила. Бачила молодих хлопців і дівчат, окрилених надією розпочати нове життя без наркотичного дурману, бачила, як інші не витримували, зривалися і йшли з реабцентру геть, злі на весь світ і на себе. Йшли і більше не поверталися… Бачила переможців, що встояли перед «спокусою» кайфу, тих, хто пройшов довгий путь відновлення, реабілітації і тепер допомагав іншим вийти з мороку наркоманії. Бачила… Проте, до цієї категорії Олена відносилася з осторогою: ВІЛ-позитивні, ті, що носять у своїй крові смертоносний яд, котрий і їх самих повільно вбиває… Для таких людей «Завтра» - просто не існувало.

Вона старанно виконувала свої обовязки медсестри, відносилася до всіх рівно, однаково, але ЇХ боялася. Боялася справжнім первісним страхом…
Серед НИХ було багато хлопців, котрі, безумовно, симпатизували Олені, але навіть у найстрашнішому сні вона не могла уявити, що повязала б свою долю з ВІЛ-позитивним чоловіком.
Коли у реабцентрі зявився новий співробітник – Олег – вона зітхнула з полегшенням. Набридливі вияви симпатії з боку реабілітантів миттєво припинилися, зате Олег почав виявляти їй приємні знаки уваги: вранці Олена знаходила на своєму столі букетик незабудок чи тюльпанів, ввечері, перед нічним чергуванням, у шухляді зявлялася плитка її улюбленого чорного шоколаду чи коробка печива…

Олег був інтелегентним, вродливим хлопцем. Вправний, розумний. Можливо, саме ці якості спонукали його «конкурентів» з реабцентру припинити загравання з Оленою. Звичайно, вчорашні наркомани і нігтя його не вартували… А вона відчувала, як її серце сповнюється спокоєм та миром. Так, саме з такою людиною Олена хотіла б повязати свою долю. Мріяла про це, сподівалася…
Та він нічого не пропонував, навіть на каву не запрошував. Просто був поряд, коли Олена потребувала допомоги.

Олег підкоряв її увагою, турботою, добрим відношенням… І ось настав момент, коли він запросив її на вечерю. Листом. «Я хочу стати охоронцем твого серця…» - написав він їй.
Олена вже збиралася виходити з дому, коли в її двері подзвонили. На порозі стояла давня подруга, Анжеліка. Не затриматися заради неї – означало проігнорувати розповідь про тур в Єгипет, з якого тільки-но повернулася Анжелка, а значить, образити її смертельно.
Окрім того, наче вибачаючись за нежданий візит, подруга навезла Олені чимало сувенірів: розмальований папірус, порцелянову кішку Баст, маску фараона чеканної роботи…
Попередивши Олега, що запізниться, Олена присіла розглядати фотокартки Анжеліки, вкладені у великий фотоальбом, прикрашений профілем Нефертіті.

«А, це не цікаво!» - махнула рукою подруга, коли Олена витягнула з-під обкладинки фотоальбому ще кілька фотокарток.
«А що це? – поцікавилася Олена
«Та Естонія, тренінг… - байдуже відповіла Анжеліка- У порівнянні з поїздкою в Єгипет – просто нудьга смертна. Проте, дещо цікаве все ж тобі покажу! – продовжувала подруга скоромовкою – Хлопець-розумничка, красень, душка! Шкода тільки, що ВІЛ-позитивний… Але, знаєш, зараз же це не смертельно… У них навіть діти здорові народжуються…»
Олена дивилася на фото: серед усміхнених обличь вона побачила одне, знайоме, те, на котре їй вказувала Анжелка, і серце наче зупинилося в грудях. Обличчя Олега…

Між ними став ВІЛ. Та кожен день, прожитий без нього перетворювався для неї в муку! Вона прагнула бути з ним, кохати його, але боялася. Просто боялася. Давні страхіття ожили у її голові так, наче вона не була медиком, наче ВІЛ пердавався навіть через потиск руки… Та найголовніше чого боялася Олена - що скажуть батьки, коли дізнаються, що скажуть люди…
Олег вибачався, благав його вислухати, клявся, що ніколи не таїв своєї недуги, казав, що саме за тією вечерею і намірявся все їй розповісти… А вона тим словам і вірила і не вірила…
Саме в ті дні в їхньому місті розпочала свою діяльність філія міжнародної організації людей, що живуть з ВІЛ.

Олег відвідував ті збори, більше того, був одним з волонтерів громади. І Олена ризикнула прийти на одне із зібрань. Вона побачила різних людей. Та більш за все її вразили щасливі, усміхненні обличчя. Вони жили й приймали життя так, наче не мали того страшного діагнозу. Вони навчилися жити з ним, радіти і дарувати надію іншим, малювали, співали, читали вірші, вміли працювати і відпочивати, одружувалися і виходили заміж… Шкода тільки, що саме страшна невиліковна хвороба змусила багатьох з них зупинитися на краю прірви і розпочати нове життя.

Поступово Оленині страхи почали танути. Вона відчувала, що Олег стає для неї ще ближчим. Тепер вона краще розуміла не тільки його, але й своїх пацієнтів з реабілітаційного центру…
Вони одружилися восени. Біла весільна сукня нареченої була особливо розкішною на тлі золотого та вогненно-червоного осіннього листя кленів …
Олена більше не вірила в те, що ВІЛ перемагає людину. Тепер вони з Олегом перемагають ВІЛ в життях інших ВІЛ-позитивних людей. І тепер вони впевнені: для них «Завтра» буде завжди!