Монолог самотнього романтика

Дівчинко - незнайомко, я вірю, що ти існуєш, що десь живеш земним життям : зранку встаєш, спішиш на навчання або на роботу, а ввечері лягаєш спати. Ти як і всі гуляєш з друзями, слухаєш музику, можливо, подорожуєш чи мрієш і ще багато чого робиш.. Та я не знаю де ти живеш, в місті чи селі, можливо, зовсім поруч, в сусідньому будинку, а можливо десь далеко, де я ніколи не був. Але поки що ти живеш в моїй уяві.
Я дуже добре знаю, яка ти з себе. Мабуть, невеличкого зросту, з гарною фігуркою. В тебе дуже гарні блакитно - зелені очі, такі глибокі і щирі. На твої ніжні плечі хвилями спадає пишне пухнасте волосся. Та вся зовнішня краса лиш вдало доповнює твій внутрішній світ. Ти дуже мила, лагідна. ласкава, розумна... Ти - просто супер!
...Ми з тобою зустрічаємося, мабуть. щодня. Просто йдемо вулицею. Ти така щодня красива в цих літніх, легеньких суконьках. Ми часто спиняємося, цілуємося, ловимо подих один одного.. Або ти мені дивишся своїми оченятками, закоханим поглядом, від якого співає душа і мліє серце.
Буває, що я уявляю наші зустрічі в кав’ярні. Ми з тобою замовляємо морозиво. Його їмо і думаємо про майбутнє. Ти так мило усміхаєшся... Тобі ніхто ніколи не говорив про усмішку? Вона божественна!
А інколи уявляється мені, що ми в кінотеатрі. Дивимося якийсь романтичний фільм. Ти схилила свої головку мені на плече, а я вдихаю аромат твого волосся. Воно пахне літо...
Незнайомко, де ти?...