Один день її життя

Все сьогодні як завжди. Звично, як вже останніх кілька років. Той самий топ з короткою спідничкою, що вдало підкреслює вигини її юного тіла. Сьогодні вона чепуриться перед дзеркалом: розчісує пасма м’якого, неслухняного волосся кольору молочного шоколаду, що довгими хвилями спадають на її оголені плечі, малює свої пухкі вуста темно – багряною, кольору крові, помадою. Вона та ж сама дівчина, саме такою вона йому подобалася найбільше. Вона та, яку він так палко кохав і через яку себе погубив. Сьогодні вона йде на побачення з ним… До болю знайома, припорошена пилом сільська вуличка. Вулиця її юності, свідок її перших романтичних побачень, поцілунків, береза при воротах, під якою на лавці вона любила сидіти ось такими вечорами, чекаючи на коханого. В повітрі стоять маревом спогади минулорічної давності. Цей вересневий день такий само, як і того року, коли вона з ним познайомилась Вечоріє…Фіолетові сутінки м’якими хмарами лягають на передгір’я. Село потопає в багряному вогні заходу сонця. Воно ще висить розпеченим диском над горами. Із садів доноситься медовий аромат стиглих, настояних на літньому сонці яблук. Мабуть, так пахне кохання. А десь із солончакуватих передгір’їв доноситися нудотно неприємний запах гіркого, зжухлого під спекою полину. Мабуть, так пахне прощання… Звично йшла вулицею із сумним лицем. З очей вже не текли сльози, як тоді в перші дні. Кілька років щоденного плачу їх висушили, залишивши карі озерця суму. В них, на глибині лежала німа печаль. Самі очі говорили про неї, про її горе і помилки. Вже ніхто не обертався і не кидав їй услід “Дивачка!” і діти не крутили пальцем біля скроні. Всі звикли. Вона стала невід’ємною частинкою звичного життя села, якби вона так не йшла вечором, як завжди, це було б щось незвичне. Її хтось розумів, хтось відверто засуджував, але більшість не переймались її долею. Вона завжди любила тишу і спокій. Ще в дитинстві, а потім в юності любила сидіти сама в кімнаті або десь у лісі, де чулося лише таємниче шелестіння листя і спів пташок. Це була особлива атмосфера, її стихія, в якій вона була сама собою. В такі моменти їй хотілося співати, а в душі якимись теплими хвилями наростало тремтіння, бентежність, досі невідоме почуття, яке так окриляло. Ці відчуття її серця і душі виливалися у рядки чудових віршів. Останні кілька років вона жила тишею старого закинутого польсько – українського цвинтаря, який був на околиці села, в передгір’ї Карпат, в мальовничій буковій місцині. Сидіти тут для неї було вже звично. Ця, трохи моторошна тиша навіювала їй болючі спогади та водночас було радісно, вона була щаслива і нещасна водночас. Щаслива по – своєму, тим, що було в її серці, десь в глибині потаємних закутків єства, тим, що гріло її тіло зсередини і допомагало жити. Її нещастя було в тому, що вона назавжди стала заручницею долі, нареченою цього осіннього вітру, гнітючої тиші і занедбаного цвинтарю. Кожен день вона поспішала до свого коханого, дивилась на порівняно новий хрест, вдивлялась в риси обличчя і сумні сіро – блакитні очі. І кожен день плакала. Її гарячі сльози падали на німу сірість ґраніту, дотик вуст щодня залишав слід. Вона цілувала цей хрест, вона цілувала його… …А село засинало. Переднічну тишу прорізували випадкові звуки - романтичні розмови закоханих, музика з ближчої кав’ярні, гавкотіння собак і гуркотіння потягу на вузькоколійці. Фіолетові сутінки легкими хвилями огортали її, втома сковувала тіло, повіки ставали важкими, поступово дрімота переходила в сон. Вона спала, обійнявши цей хрест, обійнявши його…І лише вітер сипав мовчазно перше, завчасно пожовтіле листя, осипаючи голову і тіло розлукою і смутком. Дівчина спала…Їй снилися такі чудові сни де був він живий, поруч з нею, вона була нареченої…Але це були лише сни… Звичайний вересневий день підходив до кінця…Ще один день її життя…