Вона цілувалася з дощем...

Вже котрий день у червні йшли дощі… Справжні літні зливи – криваві спалахи блискавиць прорізували захмарене небо, грізно рокотав грім. Вона прокинулася від нудного стукотіння дощових крапель об металеву ринву за вікном. Всі ще спали…Захолола за ніч долівка неприємно морозила босі ноги. Вона пішла на кухню. Щоб нікому не заважати, сіла за стіл, вмикнула приймач, з динаміка лунала сумна мелодія якоїсь попсової російської співачки. Все сприяло її сумним думкам. Як завжди вона почала вже котрий раз перечитувати останні його вірші. Ставало нестерпно болісно. Спогади стискали голову гарячими обручами. Вона обхопила її руками. По щоках текли сльози, падали на папір, чорнило розтікалось цікавими розливами, але вона не зважала. Їй хотілося кричати, але слова застигали в горлі і крик зривався у шепіт із словом «Прости…» …Вже минуло кілька днів, як його не було поруч. Він був далеко і він більше ніколи до неї не повернеться. Вона лише тепер зрозуміла, що він для неї значив і лише тепер оцінила по справжньому цю втрату. Світ з літніми веселими метеликами вмить перетворився у холодну сіру яму з крижаною водою і прілим осіннім листям. Вона уявляла його теперішнє «життя». Чомусь картинка була кожного разу однаковою – холодна вода, змішана із землею і іржою тече по його тілу. Вона зненавиділа все, що відібрало його у неї. Вона зненавиділа цей дощ, який став для її коханого останнім притиском. Вона не могла більше терпіти…Невідомі сила змусила її бігти на вулицю, під дощ. Сорочка вмить стала мокрий, і неприємно прилипла до юного тіла, топографічно окресливши вигини її фігури. Зупинилася, коли вже не було далі сил бігти. Вона опинилася на околиці села, біля старого цвинтаря. Похилені хрести дивились на неї своїми сірими застиглими «очима» з докором. Вона підняла лице вгору – в небі пропливали байдужі сірі хмари, краплі дощу стікали по її щоках, вустах, змішувалися з гіркими сльозами розлуки і печалі. Вона цілувалася з дощем…Вона цілувалася з ним…