Лист в нікуди

Вже вкотре беру чистого аркуша паперу і починаю писати тобі листа. Сам розумію, що це безглуздо… Ти мої слова ніколи не прочитаєш.Власне, що тобі до моїх банальних слів? Ти ж вважаєш, що це просто гарно написані рядочки. Що тобі до того, що кожне моє слово – це крик душі?
…Чомусь знову пишу те, що писав сотні разів. Оповідаю про своє безглузде існування, про світ де я зовсім чужий без тебе і нікому не потрібний. Мабуть, на ці мої слова ти усміхнешся і промовиш «Слабак!».Я не знаю чи ти права чи ні, не мені судити… Та хіба це слабість, що я тебе віддано і палко кохаю? Чому ж цей світ такий жорстокий і неправедливий? І досі терзаю свою свідомість цією дилемою, та ствердної відповіді для себе не знахожу.Та за весь цей час я зрозумів кілька постих і болючих життєвих істин. Зрозумів… Та вже було надто пізно. Я схаменувся тоді, коли моє серце було підкорене тобі, коли ти стала сенсом життям. Я ніколи тебе не винив і не засуджував.Бо розумію і усвідомлюю, що ти ні в чому не винна, ніколи ж не підеш проти долі. Просто банально «не с клалося»… «Не склалося». До боль в серці ці слова ріжуть все єство...
Найстрашніше ж не саме життя, а те що тебе нема поруч… Ти знаєш, я це жахливо тримати себе в руках, щоб тобі змовчати про кохання, коли про це кричить душа? Так важко пройти мимо тебе і бодай поглядом нічого не сказати. Знаєш, як це коли день – це вічність? Знаєш, як хочеться заснути і мріяти, що ця реальність – лише поганий, жаливий сон… Найстрашніше ось так існувати в безглуздості своїх нездійснених мрій….
Ти знаєш, скільки я вже таких тобі написав листів? Скільки пожмакав паперу, спалив, викинув? Що тобі до цього всього… я для тебе давно вже чужий… а ці листи в нікуди…

P.S.: Прочитавши цю розповідь обов’язково перегляньте фільм "Будинок біля озера"