Думки на папері...

Часом хочеться просто існувати
Не чути, не бачити, не відчувати…
Нічого не говорити… мовчати…
І людей словами не зачіпати…

Не відчувати болю у своєму серці,
Не чути як воно у тобі б’ється…
Стояти на порозі у своєї смерті,
Не думати: «а може зупиниться?»

Лиш стати просто роботом,
Якому все одно як далі жити…
Який лише говорить шепотом,
Який не навчений любити…

Та не можливо це здійснити…
І нам нічого не дано змінити…
Бо лиш людині можна жити…
Любить себе і з іншими дружити…

Надіятись… кохати… розставатись…
Плакати… радіти і сміятись…
Сваритися, миритись, вибачатись…
Вмирати… Та у снах являтись…

***

Пишу листа до тебе я...
Та ти його не прочитаєш...
Не взнаєш ти як боляче було
Коли чекала, що ти привітаєш...

Я памятаю зараз як тоді.
Немов усе було ще вчора.
Ці сльози... ті вірші...
І та любов, що охолола...

Тепер ми стали зовсім чужі.
Пройшовши, уваги не звертаєш...
Та все ж я впевнена, що ти
Про мене досі памятаєш...

Памятаєш зиму, сніжки, сніг,
Як гуляли, тримавшись за руки...
Ні... забути цього ти не міг...
Хоч минуло вже три роки...

Тоді у нас була одна дорога...
Ми довго разом по ній йшли,
Та ти пішов наліво, я направо,
І на роздоріжжі розійшлися ми...

***

Матусю наша ніжна й мила,
Щиро хочемо Вас привітати
Лише Ваш день сьогодні,
І Вас не можна турбувати…

Відпочиньте хоч сьогодні,
Ми знаємо, що Ви втомились,
Ви турбувалися про все щодня,
Ні разу Ви не помилились,

Пробачте нам за всі незгоди,
Ми не хотіли боляче зробити,
Пробачте за сварки і докори,
Ми не мали права так робити.

Не сильно ображайтеся на нас,
Вас дуже любимо, повірте,
Ми просимо пробачення ще раз,
Незгоди хай забере вітер…

Сьогодні Вас вітаємо ми щиро,
Даруємо ці квіти ніжні, весняні,
Любов’ю Вас своєю ми зігріємо,
І кланяємось низько, до землі…

Цілуємо у щоку, одну й другу,
Тримаємо за руки знов і знов
Обіймаємо, щоб тепло було,
Даруємо ми Вам свою любов…

Хай Вас сонце ніжно поцілує,
Промінням теплим хай зігріє
І радість ніжну на душі посіє!
Нехай збуваються всі мрії…

***

Своє життя я розфарбую аквареллю,
Немов веселкою по ньому проведу,
Я намалюю щастя й радість серед горя,
Й коханням все це зразу прикрашу…

Червоним намалюю я любов…
Нехай вона постійно поруч буде,
Хай злагода панує знов і знов
Її оранжевим я намалюю…

Хай у серцях близьких буде тепло,
Його я жовтим розфарбую…
Хай злагода буде і доброта,
О! Їх я також домалюю…

Зелений колір – це багатство,
Проте його потрібно в міру,
Блакитний колір, наче небо…
Безкраїсть намалюю ним я цілу!

Синій колір… Що ж розфарбувати…
Здоров’я? Ласку? А чому б і ні?
А фіолетовий – це колір мрії,
Яка б збувалась завжди у житті…

І головне… Залишу щось я білим…
Це буде звісно чистота душі,
Яка ніколи вже на почорніє,
Бо чорний колір – це лиш біль…

Ним фарбувати звісно я не буду,
Навіщо у житті нам біль???
Проте уважним буть потрібно,
Щоб не змішались фарби всі…

Навіщо нам цієї плутанини,
Що виникне, коли змішати все…
Хай буде поруч радість і здоров’я,
Кохання й щастя вічно хай росте!

***

Закрию душу й серце я від болю,
Та не забуду я про сльози і печаль,
Не буду більше скаржитись на долю,
І людям не покажу, що на серці жаль.

Навчусь сміятися я крізь сльози,
Для чого знати всім, що у душі…
Хоч вона ще більш болить від цього,
Та весь цей біль нічий, лиш мій…

Не стану я ні з ким ділитися секретом,
Тим, чого так прагне серце і моя душа,
Я навіть не поділюсь радістю і злетом,
Це нікому не треба, у них інше життя…

***

Я захопилася сухим листочком,
Який в обіймах вітру танцював,
Він знав, що падає додолу,
Та радості і щастя не втрачав…
Кружляв так ніжно і так легко,
Виконував всі кроки – па,
Він відчував, що іще трішки
Й прийде жахливий час…
Та все ж навколо була радість,
І сміх наповнював усі серця,
Серця, що билися довкола нього,
І бачили усі ці кроки – па..

***

Ось ще пробувала щось написати... Вийшла проза... Не знаю чи хороша. Надіюсь оцінете...

Вона…

Вона завжди була самотньою… ЇЇ оточували друзі, рідні, знайомі… Та вона не відчувала їх тепла… Самотність була для неї найкращим другом…

Вона любила дощ і музику… Це все, чого потребувало її серце… Все, що наповнювало її болючу і холодну душу теплом… Все, що допомагало їй усміхатись…

Вона ненавиділа людей, які не були з нею відкриті і щирі… Людей, які намагалися показати, що вона їм потрібна, та самі в це не вірили…

Вона любила писати вірші… Любила просто викладати думки на папері… Це так зменшувало біль у її серці і душі…

Сльози… Вони стали її частим супутником… Щоночі допомагали їй заснути… Просто полегшуючи біль… Біль, який причиняли люди, яких вона любила…

Вона ненавиділа сміятись крізь сльози… Ненавиділа, коли люди вдають радість… І тому любила лише одну усмішку… Таку щиру і лагідну… Таку рідну і… далеку…

Вона не розуміла жорстокості цього світу… Не розуміла своєї жорстокості… Не розуміла того, що з нею відбувається… Того, чому вона така холодна…

Вона годинами могла щось писати… Та потім це була стерто, порвано чи спалено… Вона боялася, що це хтось прочитає… Боялася, що хтось залізе їй в душу…

Просто вона боялася комусь довірити себе…

***

Я обнімаю тебе і по моїй холодній щоці тече сльоза, я обнімаю тебе ще сильніше і тече друга...Я не плачу просто так, я плачу від щастя, так- це сльози щастя. Щастя від того що ти мій, мій і більше нічий...Я щаслива, що я плачу з тобою, тепер я точно знаю що ти мене любиш і тепер мені хочеться ще більше плакати...я так тебе кохаю...хоч рідко це говорю....Ти перша людина яку я так обожнюю...ти навчив мене любити, любити не тільки себе, а ще й тебе!!!

Знаєш, говорять , що у стосунках хтось один любить більше, так знай, я дуже боюся бути тим, хто кохає сильніше, бо кохаю я тебе дуже сильно...
Ось пишу я це і знову плачу це сльози розлуки і не важно, скільки часу ти не будеш коло мене- будеш на відстані...я тут - ти в Італії.....знай, моя любов ВІЧНА і я тобі обіцяю, я буду тебе чекати і любити завжди!

...............................................я плачу і сміюся, бо дуже тебе кохаю...!!!!!