Шоколад 23/16 (кольорові сни)

И тогда я ее спросила:
«А почему именно в этой больнице, ведь ты всегда делаешь в своей»
Новости «АТН» от 18 июня 2010 года



СТОРІНКА ПЕРША
Мені 23 роки, і я проститутка…

«Я тебе дуже кохаю, Оленко»
«І я тебе, Антон…»
…коли їх тіла злилися, Олена не відчула ні болі, ні розчарування, як це стається з багатьма п’ятнадцятирічними дівчатами. Ні, вона була щасливою… Саме тоді вона зрозуміла, як сильно любить Антона, зрозуміла, що хоче прожити з ним усе життя…

А коли настав ранок, Антона вже не було. На столі лежала записка «Терміново треба на роботу. Цілую», а поруч із нею білий шоколад. З кокосом. Улюблений шоколад Олени.

А за два тижні я вже була випускницею середньої загальноосвітньої школи. Мою рожеву сукню, схожу на одяг грецьких богинь, визнали найкращою! Ото я раділа! Ось тільки коли перша крапля шампанського потрапила на мої губи, мене одразу почало нудити. Тоді я вирішила, що відсвяткую свою золоту медаль без алкоголю.

«Антон, я, здається вагітна»
«О! І хто ж щасливий татко?», - попиваючи каву й читаючи ранкову газету спитав Антон
«Ти, дурненький! Ми ж з тобою вже місяць як живемо разом»
«Олена, думай про що говориш! Я – впливова людина, і за 26 років навчився контролювати подібні ситуації. Хто твій новий ***?»

Олена розридалася, клялася, що любить лише Антона, що лише він її перший і останній чоловік. Антон же в цей час продовжував пити каву… І тоді в очах у Олени потемніло, весь світ для неї перетворився в різнокольорові кульки, а потім її очі закрилися, а ноги чомусь підкосилися. Самі по собі. Вона втратила свідомість.

Коли я прийшла до тями, переді мною сиділа мама. Мама… я зовсім забула про неї, коли жила з Антоном. Він був для мене усім, а мама…. Вона, наче, втратила для мене сенс. Наче, зовсім була не потрібна мені.
Мама дивилася на мене сумними очима, а потім протягнула плитку мого улюбленого білого шоколаду й розплакалась.

«Лікарі сказали, що ти вагітна, Олено»
«Я знаю, ма»
«Ти розумієш, що тепер життя дитини під величезною загрозою! Що у вас сталося з Антоном? Як до такого дійшло?»
«Він не хоче визнавати свого батьківства…»
Мама задумалася. Вона кілька секунд сиділа нерухомо й дивилася на Олену скляними очима. А потім… розгорнула шоколад й почала кормити доньку з рук. Олена, нічого не розуміючи, тільки слухняно відкривала рота й, пережовуючи шматочок за шматочком, відчувала, як кокос прилипає до її зубів.
Аж тут мамине мовчання перервалося й вона порадила зробити аналіз ДНК ще не народженної дитини

Ну то й що, що такий аналіз буде шкідливим для «плода», адже це ще не дитина. Це лише «плід». А Антон – це її життя, це все, що їй потрібно від життя.

Я вирішила зробити аналіз. Згодився і Антон. Лікарі довели, що дитина справді його, однак назвати щасливим мого хлопця було важко. Коли ми повернулися додому, він мовчки вклав мене на диван, а за двадцять хвилин приніс гору білого шоколаду. З кокосом. Певно, думаючи, що ці маленькі плиточки можуть замінити Його…
А за два тижні в мене стався викидень. Його причиною став саме аналіз ДНК, що проводили на «плоді». До мене приїхала мама, благала повернутися додому, але я залишилась з коханим. Тепер він ставився до мене зовсім інакше. До нього повернулася колишня ніжність, поцілунки знову були пристрасними. Здавалося, що він знову закохався в мене…

А я… Мені кожної ночі почали снитися кошмари. Я бачила маленьку дівчинку, що мерзла на дворі. Я бачила її, запрошувала до хати, але вона лякалася мене, тікала від мене, від чого, здавалося, замерзала ще дужче. Потім дівчинка покривалася інієм і розсипалася…


СТОРІНКА ДРУГА

Коли мені було сімнадцять, я завагітніла вдруге. Антон уже не заперечував, що це його дитина, а кошмари, які мучили мене щоночі, раптом припинилися. Життя раптово стало мати зміст. Щастя… Воно літало в повітрі.

«Олено, у мене тільки починає налагоджуватися бізнес. Я не можу інвестувати гроші в малого карапуза, що не принесе жодного прибутку. На, візьми гроші на аборт»
На Олену неначе спустився туман. Вона взяла гроші й не сказала ні слова. Лише спитала, коли вони підуть до лікарні.
«Я тебе записав на післязавтра до доктора Дітоєва. Сьогодні вночі я маю летіти до Парижу, там відбудуться переговори з моїми колегами. Так що сходиш сама, ну, або подружку з собою візьми», - холодно відповів Антон.

«Подружку, та в мене й подружок немає. Окрім тебе в мене нікого нема», - автоматично промовила Олена.

Насправді я тоді думала про інше. Про те, що Антон мене не любить. Що він не підтримає мене. Що зовсім не хоче дітей від мене. Так я думала тільки про нього, й зовсім не задумувалася про маленьку істоту, яка тільки починала жити в моєму животі. І лише згодом я зрозуміла, що саме дитина була моїм життям… Дитина, а не Антон!

«Не хвилюйтеся, операція триватиме від сили півгодини. До того ж, це зовсім не боляче», - з посмішкою видала медсестра й провела мене до кабінету.
Я не відчувала нічого і, водночас, відчувала все. Я відчувала, як від мене, шматочками, відривають душу. Відчувала, як втрачаю себе. Зовсім не «плід», а себе справжню. Сімнадцятирічну дівчину, закохану до нестями.
Болячи мені й справді не було, але сльози, чомусь, стікали по моїм щокам. Саме в ту мить я почала розуміти, що накоїла безліч помилок.

Того ж дня я зібрала речі й оселилася в найближчому готелі. А тієї ж ночі мені знову наснився сон із дівчинкою, що покривалася інієм і розсипалася на моїх очах. Ось тільки поруч із цією дівчинкою стояла ще одна, що спокійно дивилася, як зникає її сестричка. А, додивившись цей жах до кінця, розсипалася, наче розкладна лялька….

…. Коли тобі сімнадцять і здається, що весь світ створений лише для тебе, ти зовсім не задумуєшся над тим, що лише один крок у бік – і життя могло б скластися зовсім по-іншому. В сімнадцять ти ще не задумуєшся, що коли б не сліпа закоханість, ти б могла колисати блакитнооку донечку, одягнуту в рожеві повзунки. А за рік чи два, вже двоє малят будили б тебе зранку своїм сміхом. Вони б стрибали в твоє ліжко й куйовдили ще нерозчесане волосся, стрибали б по твоєму тілу й говорили про те, як сильно люблять свою матусю. І саме в такі моменти ти б розуміла, що жодна безумна закоханість, що приводить до трагедій, не варта сміху твоїх дітей. Ти б розуміла, що їхнє «люблю» не варте жодного «кохаю», видавленого скрізь зуби. І ти б прокидалася від того, що прокинулися твої діти, а не від розсипаних на шматочки дівчаток, які щоранку змушують тебе прокидатися в холодному поті…

Білий шоколад уже не допомагав Олені, тому вона почала шукати спасіння в нічних клубах , де замовляла собі 150 грамів горілки та спостерігала за «закоханими» парами. А, придивившись до них краще, вона відкрила для себе нову «закоханість»


СТОРІНКА ТРЕТЯ

В вісімнадцять з’явився другий в моєму житті чоловік. Він навчив мене усьому, що згодом я почала використовувати в своїй професії.

Ігор знайшов заплакану Олену в чоловічому туалеті. Вона часто плакала там, бо не хотіла, аби її сльози бачили жінки. Жінки… Олена зненавиділа їх, після того як зрозуміла, що її Антон тепер, певно, живе з іншою. Та найстрашніше не це. Ні. Найстрашніше те, що вона, інша, теж може скоїти таку ж помилку, як і сама Олена.

Я не пам’ятаю як опинилася вдома у Ігоря. Пам’ятаю лише, що він «влив» у мене кінську дозу віскі, засунув у душ й вклав спати. А зранку на ліжку лежала червона троянда.
Ми почали жити разом. Ні, я його зовсім не кохала, та й він мене, певно що, теж. Просто нам було зручно вдвох. Я готувала, прибирала та виконувала сексуальні обов’язки, а він приносив гроші та, час від часу, приводив додому інших жінок.

Одного ранку ми прокинулися втрьох в одному ліжкові. Того дня я припинила ненавидіти жінок, адже зрозуміла, що серед них є ті, страждання яких неможливо порівняти з моїми.

«Я стала проституткою в вісімнадцять, коли зрозуміла, що ніколи не зможу мати дітей. Мій перший хлопець… Я кохала його до нестями, а коли розповіла, що завагітніла, він напоїв мене горілкою й змусив випити якусь таблетку. Так у мене стався викидень. А згодом лікарі констатували, що дітей у мене ніколи не буде.

Вперше я вийшла на роботу, аби помститися йому, а потім відчуття притупилися, я почала ненавидіти сама себе й працювала вже для того, аби хоч якось принизитися перед собою. Та найстрашніше, що мені почали снитися кольорові сни. Неначе біла пігулка повільно опускається у прозору воду, а потім розчиняється в ній, утворюючи червоний ореол навколо себе. Ореол у вигляді дитини…», - саме таку відповідь на питання «Чому» почула Олена від дівчини, яка лежала в ліжкові поруч із нею.
Олена хотіла якось втішити її, однак не змогла знайти слів, тому просто дістала білу шоколадку. З кокосом. І пережовуючи шоколад розуміла, що вона також себе ненавидить. Ненавидить за те, що зробила те кляте ДНК, яке вбило її донечку. Ну то й що, що вона б стала мамою в сімнадцять? Що з того, що в неї б не було чоловіка? Зате сьогодні її дитина могла б назвати Олену мамою….

З часом в моєму ліжкові, разом із Ігорем, почали з’являтися інші чоловіки й жінки, а коли моя ненависть до самої себе переповнила межі, я вперше вийшла на роботу. Тоді мені було лише двадцять.

СТОРІНКА ЧЕТВЕРТА

«У мене не було жодних відчуттів. Я почувалася бездушною лялькою, яка дозволяє робити з собою геть усе й при цьому не припиняє посміхатися. Посмішка… Вона завжди була на моєму обличчі. Вона стухала лише коли я поверталася до власної квартири й знімала з себе панчохи за вісімсот гривень й туфлі, замовлені у Штатах. Так, в двадцять два у мене вже була власна квартира. Золотаве ліжко, рожеві шпалери, бантики на шторах і … дитяча колиска. А поруч шафа, половину якої займали мої речі, а іншу половину – найдорожчі дитячі суконьки й кілька пачок підгузок для немовлят.

Я купила все це навіть раніше, аніж свій дорогущий одяг. Купила, бо хотіла хоч чимось допомогти дівчаткам із моїх снів. Але в ту ніч сон змінився. Він став кольоровим. А дівчатка вже не розсипалися, а, взявшись за руки, весело бігли геть від мого дому. А я… я прокидалася вже не в холодному поті, а в теплих солоних сльозах….

Мої чоловіки... з часом вони стали бездоганними. Гарно вдягнуті, надушені дорогущими парфумами, ідеально правильні, адже ми завжди покидали готель не пізніше дев’ятої вечора. Вони казали, що о десятій мають бути вдома, бо на них чекають дружина, діти…

Ні, я вже не працювала проституткою. Мені вистачило півроку, аби зав’язати з цією професією. Тепер я звичайна дівчина, яка ходить на побачення з одруженими сорокарічними чоловіками. На побачення, які зазвичай закінчуються в найдорожчих готелях і після яких я нерідко знаходжу в своїй сумочці зелені американські купюри.
Ні, я не працюю проституткою, я є проститутка. Я продаю своє тіло, намащене кремами від Armanni й одягнуте в одяг від Dior.

Я продаю своє тіло, а душа…. Хіба у мене може бути душа? Лише бездушні можуть отак просто вбити власних дітей. Вбити, бо так захотілося комусь. Лише бездушні можуть навіки порвати стосунки з батьками. Лише бездушні можуть плювати на самих себе й щоразу йти на побачення та розуміти, що цілують зовсім байдужу людину.

Та я розумію, що тепер усе життя буду страждати від того, що мої діти ніколи не назвуть мене мамою, від того, що їх кучеряві голівки ніколи не будуть лоскотати мого обличчя, від того, що вони так ніколи і не одягнуть одяг, схований в моїй шафі. Я розумію, що не маю права з’являтися перед батьками, бо так лише зроблю їм боляче. Розумію, що тоді, в сімнадцять, не послухала найближчих мені людей, а довірилася хлопцеві, який ні в що мене не ставив. Розумію, що з’явившися вдома остаточно розіб’ю серця тата й мами.
А ще я розумію, що душа в мене є. Ось тільки схована вона глибоко-глибоко, щоб ніхто не зміг дістатися до неї. Щоб ніхто, окрім моїх ненароджених дітей не зайняв місце в ній. Бо після всього, що я накоїла в цьому житті, лише діти заслуговують жити там, глибоко-глибоко в мені.
Кожного разу, йдучи на побачення, я ненавиджу те чудовисько, що зробило мене такою. Але кожного разу, коли я бачу його, я гордо підіймаю голову, випрямляю спину та з посмішкою кажу «привіт». Він дивується, він нічого не відповідає, бо хоче мене. Хоче моє тіло, намащене кремами від Armanni й одягнуте в одяг від Dior, та плює на мою душу.

Але сьогодні мені 23. І я проститутка.»

Цей запис у своєму щоденникові Олена дописала о півна першу ночі, коли настав двадцять третій день її народження.


ОСТАННЯ СТОРІНКА

Півроку тому я завагітніла. Від кого? Яке це, до біса, має значення???? Це лише моя дитина. МОЯ!!!! В мене є все: квартира, власний автомобіль і чудова робота, на яку мене влаштував один із моїх коханців. У мене є гроші. І в мене з’явилася душа. Нова. Не та, розбита на шматки й порвана вщент, а нова. Вона народилася разом із першим поштовхом моєї дитини. Разом із першими проявами токсикозу. Разом із першим персиком, намащеним майонезом.

І ось тепер я сиджу перед телевізором, дивлячись якийсь дурнуватий фільм про злодіїв, жую попкорн, перемащений із кетчупом, і відчуваю себе найщасливішою в світі. Я не знаю статі своєї майбутньої дитини, бо мені вистачило експериментів у шістнадцять. Але я впевнена, що моїй донечці сподобаються суконьки від Carlo Pazzolini, що ніяк не можуть дочекатися її появи на світ.

Очі Олени не хотіли її слухатися, але вона все ж відкрила спочатку ліве, а потім праве око. Годинник показував півна п’яту ранку. І хоча руки не хотіли підійматися, а губи продовжували відпочивати, Олена все ж піднялася й обійняла двох маленьких блакитнооких дівчаток, схожих одна на одну як дві краплі води. Дівчаток, які прибігли до її ліжка, аби сказати «Доброго ранку, матусю»