Моя стаття "Сади душ людських"

У саду душі людини, котра любить світ і своє життя у ньому, - високі трави застеляють землю, розлоге гілля фруктових дерев утворює острівці приємної прохолоди, а різнобарв’я рослин і квітів обрамлюють картину внутрішньої краси і спокою… Плесо кришталево чистої води, в якому хлюпочуться озерні птиці навіює почуття плину часу, дозволяючи зберегти в пам’яті, свідомій чи поза розумінням світу, красу внутрішньої гармонії самого себе.

У ті моменти, коли завірюхи, урагани, чи піщані бурі насуваються на сад, людина отримує право вибору, по суті єдиного вільного вибору (адже, щоб вона не обрала – в результаті залишиться заручницею власного рішення) у пошуку шляхів повернення свого саду до світу краси та гармонії. Спочатку від страху (первісного вродженого страху за існування) все живе заціпеніє в очікуванні гіршого, а потім якась малесенька травинка, виявившись найсміливішою, підніметься до неба і до сонця. Промінчик надії зігріє душу і сад потихеньку оживатиме… Дерева і квіти, які не витримували холоду і страху звільнять місце для нових проявів живого, уже загартованих до атак негоди.
Отак минає час… І саме так минає життя більшості людей: в очікуванні негоди, а згодом і у відновленні саду…

От тільки сад душі у кожного свій, у всіх вони різні – у когось там квітнуть тендітні лісові трави або польові квіти, які схиляються від найменшого подиху вітру, в когось – колючі троянди, випещені і виніжені, вони цвітуть тільки за певних «кімнатних погодних» умов, а в когось сад – одні фруктові дерева...

Інколи люди пророщують у своїх садах те, що там ніколи не росло. Часом воно приживається, стає неодмінною ознакою душі. Часом це добре, а часом ні… Отак з’являються сади, в яких на яблунях ростуть орхідеї, або серед березового гаю квітнуть мальви… Поступово, прагнучи зробити свій внутрішній світ досконалішим, його засаджують екзотичними рослинами, а вони, приживаючись міняють його докорінно – чи то винищуючи своєю присутністю якусь гарну якісь людини, чи додаючи ізюминки у вигляд саду. І ми, нібито знали людину усе життя, а виявилось, що то зовсім і не така людина є, якою ми її вважаємо…

Трапляється сад засмічують, не доглядають. І тоді той сад стає диким - дерева не плодоносять, всихають, в озері більше не купаються птахи, бо серед розкиданого сміття і битого скла загинуло їхнє потомство, квіти не квітнуть, а на їхньому місці розрослися будяки… А то ж душа, жива душа людини, вона потребує догляду і любові… Отак поступово смітник із саду душі перейде у світ земний і захопить ту його частину, котра заповнює простір власника саду…

А буває - зустрінуться люди, сади душ їхніх доповнюють один одного і разом вони утворюють один великий квітучий гарний сад і все життя потім хтось доглядає дерева в тому саду а хтось розсаджує квіти... І кажуть про таких людей, що живуть вони душа в душу, і ока милує і серце радує оточуючих їхній спільний сад.

Часом людина, в якої виплеканий сад первісної природи, даний кожній душі від її початку, зустрінеться з людиною, чия душа мала такий самий сад, проте проростила в ньому щось екзотичне і відчує біль… біль невідворотної втрати гармонії єдиного спільного саду, який мав би утворитись...
Часто буває, людина егоїстично вважає себе єдиним власником саду своєї душі, нехтуючи тими, хто немало докладає щоб у тому саду цвіли квіти чи родили яблука… Вона змінює його, нищить, або віддає на догляд когось, кому байдуже, що там творитиметься, а потім усе життя страждає через біль втраченої краси і гармонії зі світом.

Людина – господар саду душі своєї. А в того господаря, котрий любить свій сад, докладає зусиль і праці щоб його доглянути і не лише зберегти ту красу природи, яка вже є а й виплекати щось нове, прекрасне, щось, що було б корисним не лише власнику саду а й оточуючим, в того газди завжди високі трави застелятиму землю, розлоге гілля фруктових дерев утворюватиме острівці приємної прохолоди, а різнобарв’я рослин і квітів обрамить картину внутрішньої краси і спокою… І незнайомі люди обертатимуться на цю людину проходячи мимо на дворі, помітивши сяйво в очах, а знайомі – пишатимуться і любитимуть, завжди прагнучи досягти того, чого вже досяг господар саду…