Интересны ваши впечатления и мысли!!!!!

Кішко-Луцишина Оксана, Флорида (США) “Анатомія огиди.”

Такого самогубства ще світ не бачив, це казали усі, хто побував у тому злощасному домі, неначе людина знавісніла від ненависті до себе, і не просто різала свої судини, але била ножем у приступах люті, шалено із ненормальною силою, страшно, цілісіньке тіло у смертельних ранах. Вранці, встала як завжди, погодувала чоловіка сніданком, і він спокійний і щасливий пішов читати свої лекції, а вона взяла і вдарила себе отак, і ударяла знов і знов, і не було тому пояснення. Коли прибіг додому, плакав і повторював – ми ж були такі щасливі, чому вона це зробила? Мала всього двадцять три роки. Чого може не вистачати жінці у двадцять три роки, якщо чоловік із неї порошинки здуває, і у них є дитина, хлопчик, і таке щастя? Я в усьому її розумів і підтримував, в усьому і завжди. Ми з нею були створені одне для одного. А тепер вона себе вбила.

Все, цю першу частину можна закінчувати. Від того, що стоятимеш над могилою пост-фактум, навряд чи багато збагнеш. Метафізика зовсім інша.

****** ****** ****** ****** ****** ****** ****** ******


Коли він їсть, його вуста їдять теж. А іноді щось застряє у бороді, проте мама каже, що він однаково дуже розумний. Я в цьому і не сумніваюся. Я з ним балакала, він дуже любить мене слухати. Задає питання усякі. А потім ми йдемо їсти. Не розумію тільки, чому мама весь час наливає суп у ці наші емальовані мисочки, невже не можна почастувати гостя з нормального фаянсу? Але її не переконаєш. Світить своїми маленькими очицями, чорна, як жучок, любий мій і коханий. А тато спить навіть за столом, бідолашний. Він не любить гостей, але для професора вони стараються.

У нього згорблена, згорьована якась спина, а на потилиці серед сивини є таки чорні волосини. Він знає все на світі. Йому через два роки буде сорок. Руки у нього дуже худі. Я подумала, чому у чоловіків іноді такі худі руки, адже це якось ненатурально. І маленькі худі пальці, коротші за мої власні. Він стирчить у нас в хаті цілими днями, коли немає занять. Сестра з мене сміється, іди розважай свого кавалера. Я іноді йду, але частіше тікаю. Мама каже, у нього є власне помешкання, дорога моя, так що дивись... я знаю, мені снилося, він живе у замку, і там сила-силенна кажанів, а мама каже ти чокнута, краще б заміж за нього вийшла, ще рік-два і перестарком вважатимуть.

... у мене закохався, торочив мені про мою “духовну силу” і “енергійність” (?), а ще він дуже любить мене розуміти. Балакає – і розуміє, мовчить – теж розуміє; наче блукаєш по цілому лабіринту розуміння. Він каже, я твій друг назавжди, і дивиться на мене відданими очима покірного Бобіка, від такої відданості ніяка душевна сила не порятує.

... але із ним добре. Ми розмовляємо цілими годинами. Сьогодні він сказав, що уміє заробляти гроші, хоч би це так і було! Бо я на це неспроможна, до прикладу. Тато каже, що я взагалі ні на що не спроможна. Я дивилась на худу спину професора, коли ми їли пельмені, і думала – от людина, яка так про мене не думає.

Питаюся в нього, чи він любить читати сонники, от я люблю. Він сказав, таке читати не треба, бо то дурниці. Я кажу, я більш вірші люблю читати, і показала йому свій улюблений томик, там вірші такі несподівані. Як оцей: “візьми телефон, обірви дріт, давай подзвонимо на той світ”. Він посміявся і сказав, що це написав ідіот.

Він мене поцілував сьогодні, і це було на диво добре. Я сиділа в його обіймах, мама з татом сьогодні зробили вигляд, ніби їм хочеться подрімати, і залишили нас самих. У професора вся шия у веснянках, і я кожну з них поцілувала. Дивно так було, неначе і приємно і ні. Чомусь мені приємніше про це тільки думати, а коли все насправді, то відчуття зовсім інакші.

.... я кажу, що не хочу вже заміж, а мама з татом у крик. Та ти збожеволіла, люди ж запрошені! Я і сама знаю, що запрошені, але я вже не хочу. У мами контраргумент – ти ж погодилась спочатку. Я кажу, погодилась, а тепер не хочу, а мама – та ти вийди хоч про людське око, а там розлучишся собі тихцем, і скандалу ніякого не буде, і все тихо. Я кажу, я не хочу розлучатись, а мама – от і добре, ти знаєш, це у всіх наречених такий психоз перед весіллям буває, а потім любов вертається. Я кажу, добре, але ж мені треба буде їсти з ним за одним столом кожного дня, мама на мене витріщилася а тоді каже, ну що ти дорога моя, він собі на роботу піде, а ти в хаті сама і повна хазяйка. А в нас, мружиться, сама знаєш, і не доказує ніколи що.

Він дуже старається і після роботи бігом біжить додому. Очі в нього такі, я тебе знайшов у пустелі і не відпущу ніколи. Ми вечеряємо разом і я перу його сорочки, брудняться на диво швидко. Ми говоримо про все на світі, і він каже що хоче все про мене знати. Скоро так воно і буде, бо я в усьому йому довіряюся. А взагалі я не розумію, які претензії можу мати до такого взірцевого чоловіка як він і чого мені ще не вистачає. Іноді почуваю себе останньою поганню, пригорнуся до нього і плачу, і чого я така дурна? У мене ж є все. Куди ми йдемо десь на люди, він всім гордо розповідає, що я його дружина, а мені тоді чомусь за себе соромно і його соромно теж. Неначе ми із ним вчинили якийсь злочин а тепер ходимо і цим похваляємось.

Сьогодні церувала простирадла, це від наших нічних любощів, тільки він не знає. Коли він розсуває мене, я завжди ховаю ступні під простирадло, щоб він не побачив, які пазурі виростають в мене з пальців ніг. Це такі кабанячі пазуриська, я знаю, і кожного разу мене судомить, поки вони ростуть, аж ноги смикаються, але він дивиться тільки мені в обличчя і не помічає, що я дряпаюсь. Це мабуть єдине чого він про мене іще не знає.

Мама купила мені журнали з вишивками, і я вишиваю цілими днями. Треба прикрасити дім, аби на кожній поличці і столику лежали гарні серветки. У нас буде дуже затишно, адже жінка повинна дбати про затишок. Іноді приходять гості, вчора були і говорили чомусь про війну. Я кажу, мій дідо багато чого міг би про війну розповісти, але занімів від інсульту і уже не розкаже. Дарма ми про таке балакали на ніч, бо мені наснилося погане. Ніби я купую собі одяг і приміряю різні шикарні сукні, одна краща за іншу, а продавець поруч стовбичить, весь такий при костюмі і краватці, між вухом і плечем затис побілку і час від часу мені робить знак, відриваючись від своєї розмови – ні, не те, скидай, мовляв, не личить тобі. Аж тут виносять чорну сукенку, зовсім просту і негарну. Я вдягаю її, продавець викидає свою побілку геть і в захваті вигукує – “perfect fin, ma’m!”, і тут я розумію, що вперше в житті приїхала за кордон, де всі ходять у чорному. Прокинулась і плакала, сама не знаю чого.

У нього ціла спина у прищах, ми сьогодні ходили купувати йому футболку, і він роздягався прямо посеред базару, коли приміряв. Я потім йому і кажу, ти навіщо роздягаєшся, якщо маєш ззаду такі цяці, а він сказав, що я конформіста і не вмію його сприймати таким, який він є. Чи ж я тебе коли скривдив, питає. Тут я в сльози, Господи, невже я не навчуся бути йому вдячною і ніколи не дорівняюся до нього! – але він усміхнувся на це і сказав, що пробачає, і справді пробачив і ніколи про це більше не згадував.

Мені важко бачити його над собою, особливо коли ми вдень. Коли темно то неначе ще і нічого, а при світлі треба йому в очі дивитися. Можна, правда, і у стелю, але я у стелю боюся, бо одного разу я, здається, вислизнула із тіла і сама під тією стелею опинилася. Так смішно було бачити, що він любить мене мертву, такі у нього смішні недорозвинені м’язи. А іншого разу ми тільки почали, а тут телефон як оскаженіє, і я від несподіванки розплющила очі а потім цілісінький день у ванній плакала, і він мене кликав і називав різними пестливими іменами. Тоді я вийшла і сказала, що в нас буде дитина.

Я кажу, я не зможу тієї дитини доносити, бо у мене нирки хворі. Мама каже, ти до лікаря піди, але при чому тут лікар. На світі є тільки один Лікар, який нирки дає, а більш ніякий лікар не дає нирок. Мама каже, заспокойся дорога моя, він же тебе не б’є, не п’є, не гуляє, а я і не втямила, до чого це вона взагалі, ми здається про нирки мої говорили. Мама завжди знає більше ніж хоче сказати.

Увечері він хоче, аби я годувала дитину груддю за столом, поки він їсть теж. Він тоді навіть у тарілку свою не дивиться, а тільки як я годую малого. Бо це ж його син. Вони обидва так жадібно тоді плямкають своїми синюватими губами, я від цього звуку нестерпно почуваюся, з обох боків взяли мене в полон, а він каже, що я у трикутнику сім’ї. Якось у мене сталася істерика, я сказала, що кину його і повернуся до батьків, а він тоді сказав, що я в отвєтє за тєх, каво пріручіла. Так і сказав, і подивився докірливо і сумно. Я заплакала і відчула себе руйнаторкою і нікуди не пішла.

Пожалілася мамі, що все не так, а вона каже – а що ти думала, дорога моя, це таке сімейне життя, нелегкі його будні. Це інакше і не буває. Я знаю, що не буває, але який тоді у цьому взагалі сенс.

Іноді він на мене так дивиться, особливим поглядом, а тоді починає говорити, що любить мене і ніколи, ніколи не залишить і буде зі мною завжди, що я його половинка. Мені тяжко від його погляду і того, що він мною милується, і я кажу, що люблю його теж, а самій хочеться плакати. У присутності цього мужчини я завжди хочу плакати, але він мені ніякого зла не зробив. І коли вже це у мене минеться, я себе ненавиджу за власну невдячність.

Сьогодні день почався погано, мені снилися білі-білесенькі кажани. Я дійшла до ручки, зовсім дійшла до ручки, а ця дитина цілий час плаче. Добре, коли я вдома сама, принаймні тоді не приходить він пестити мої набухлі груди, він на них помішався, а в мені від цього аж вогонь вивертається, і я вмираю від огиди, від спраги, без тебе, від тебе, і дуже боюся, що він помітить нарешті мої пазурі на ногах. Я сказала йому увечері, я не хочу, а він розсердився і сказав, мало чого він не хоче і почав мене роздягати, і тепер я гнила усередині вся, вся, назавжди прогнила. Я не знаю, як примусити себе дихати. Я подумала, ну добре, він хотів коли я не хотіла, але ж це така дрібниця, а він мій найкращий друг у цілому світі. І знову зненавиділа себе за невдячність, а тоді збожеволіла від горя і плакала цілу ніч. Тільки напевне дарма, у нас же насправді все добре. Он цілий квартал нам заздрить, що у нас у сім’ї така злагода.

Я подумала, я тільки трішечки надріжу собі руку, а цікаво, чи потече звідтам той спирт, який я п’ю, коли його вдома немає. Різонула спочатку ніжно, а тоді розсердилась на себе, що я така незугарна і боягузлива, і садонула уже по-справжньому. А далі неначе щось розверзлося наді мною, і сама не пам’ятаю по чому я себе гамселила. Рраз! Ще раз! І ще! Так тобі і треба, паскудо, цнотливице, і як тебе тільки земля носить!!! Я дуже на себе розсердилась, але потім вислизнула кудись і уже не могла далі сердитись. Я тільки подумала, усіх зустрічають рідні, а мої рідні іще всі живі. А далі, не могла уже думати і перестала.

“Ось, творю нове небо і нову землю, і минулі не згадаються і не прийдуть на серце. А ви будете веселитись і радіти во віки з того, що я творю: бо Я творю Єрусалим веселієм, а народ його радощами. І буду радіти, дивлячись на Єрусалим, і веселитися, бачачи народ його; і не почують більше плачу і голосіння... І муруватимуть будинки і житимуть у них, і садитимуть виноградники і їстимуть їхні плоди. Не будуть трудитися марно і народжувати дітей на горе... Стануть-бо насінням, благословенним від Господа”. Ісайя, 65:17-23.