Сергiй Осока. Жучок

Не могу не поделиться. Всякий раз, когда читаю его оповiдання, удивляюсь ёмкости его повествования, его словам, его стилю...
Прочтите.
Если кто-то не понимает украинского, скажите, я переведу, насколько смогу. Потому что у него есть такие слова, которым сложно найти аналог. И где он из выкапывает? Может из летнего детства, проведенного в селе у бабушки-дедушки, сохранивших и передавших внуку язык своей земли.


Жучок

Осінь на той час уже втратила геть усі риси осені, але ще не набула рис зими. Вона була ні на що не схожою, страшною, як п’яна жінка, що побивається в калюжі. Я дивився на її корчі з лікарняного вікна і думав про неї. Думав, що вона ніколи не закінчиться, що вона отак скапуватиме і скапуватиме, як чорна венозна кров по стінці крапельниці, а я дивитимусь і дивитимусь, аж поки в мене самого не піде горлом кров.

Унизу дві санітарки несли відро з написом „Первое” у сусідній корпус. Унизу сухотний чоловік у запраному бушлаті надсадно кашляв, однією рукою зминаючи червону пачку цигарок, а другою тримаючись за груди. Позаду в лункому коридорі бігали діти і ходили суворі й вимучені медсестри, никала з кутка в куток мати немовляти, яке півгодини тому на каталці з підстрибом потягли на п’ятий поверх в операційну, а вона все никала, тинялася, з липким волоссям на щоках і халатом, ледь прихопленим на грудях. У буфет тим часом привезли зеленкуваті зморщені мандарини, і вусатий грузин на вантажівці лаявся на гнилі ящики, підморгував продавщиці, яка шарілася на ті підморгування, механічно затуляла собою двері, коло яких уже назбиралося чималенько жінок. Мені не хотілося читати книжку про комсомолку Зою Космодем’янську, а натомість хотілося їсти, хотілося до школи і чомусь дуже хотілося стрибнути з вікна.

Мені таки дужче всього хотілося їсти, бо їхня пшоняна каша мені вже набридла. Вдома їжа була не набагато краща, але то ж удома. Там і вода з крана капає лагідно, і білизна на батареях сушиться якось затишно, не те що тут. Мати у відрядженні, буде там і завтра, коли мене випишуть. Але вона приходила вчора, принесла рисового супу, печива в кульочку і точно пообіцяла, що тьотя Наташа зварить спеціально для мене курячий бульйон. І щоб я, щойно випишусь, і додому не заходив, а зразу йшов до тьоті Наташі. Я вже не пам’ятав, коли їв востаннє курячий бульйон, я вже другий день уявляв як він гріє мені в роті і як запаморочливо пахне, як я доїдаю повну миску і знаю, що в каструлі його ще дуже багато. Я думав про бульйон і більше не хотів їхньої юшки, яку вже пронесли мимо мене у відрі, їхнього хліба з величезної алюмінієвої миски. А в селі дід може ще й кроля заб’є. Це ж для мене. Я ж хворий.

Позаду на лавочці для відвідин жіночка з хитрими очима сиділа з дівчинкою на руках і поправляла на ній то заколку, то піжаму, то стрімляла їй до рота шоколадні цукерки, одразу ховаючи папірці в кишеню свого пальта.
- Їж, їж, доця…
Вона поглядала то на мене, то на п’ятирічного хлопчика, який снував коридором не в домашній, як на мені, піжамці, а в лікарняній – великій і брудно-синій. Він трохи шкутильгав і тримався рукою за животик. Медсестри й санітарки ставилися до нього трохи гидливо, бо в приймальному відділенні у нього виявили вошей і постригли налисо. І налисо, і вошей уже ніяких не могло в нього бути, але персонал все одно міцно стуляв губи і поважно відводив голову в інший бік. Бо й воші, і піжама, і сам він був схожий чи то на вірмена, чи то на узбека. Був схожий на біженця. А біженцям медперсонал уже відправляв поштою теплі ковдри і дитячі іграшки, якими вже ніхто не грався. Хіба цього мало?
- Ви дивіться, жіночко, щоб цей маджахед у вас із сумки чогось не потяг…
Велика, як молочна цистерна, медсестра, пропливла мимо, війнувши чи то спиртом, чи то йодом, чи то злістю, хіба розбереш.

Маджахед. Мені не подобалось це слово. Мені подобалось слово Жучок. Так його називали в палаті. „Ади, який! Як жучок чорненький!” Як собачка. Жучок майже не вмів говорити і на нечасті запитання лікарки „Отут болить? А отут?” відповідав мовчанням і понурим поглядом з-під брів. Жучок не говорив і не грався. Тільки весь час снував коридором туди-сюди, тримаючись за животик. Вочевидь, саме там йому боліло. Лікарка, слухаючи його, щоразу хитала головою і зітхала. А він мовчав. Оживав лише під час сніданку, обіду та вечері. Рвучко хапав у їдальні свою тарілку і допадався до неї, мов зроду не їв. Ми часто віддавали йому свої миски з тією пустою кашею, бо на нас у палатах чекали ще теплі півлітрові баночки, дбайливо загорнуті районкою. Він брав і ніколи не дякував, а просто їв. Ми й не чекали подяки, ми були діти, ми, похитуючи своїми чубчиками і бантиками вставали з-за столів і стуляли губи, як дорослі, і відводили голову вбік. Ми виходили з їдальні, а коли озиралися, бачили як Жучок змітає зі столу крихти. Посмітюшка. Собачка. Фе.

Ми не думали про нього, бо думали кожен про своє. Хтось про курячий бульйон з пахучим лавровим листком, хтось про польські кольорові жувачки і ляльок Барбі, і про роботів. Ото тільки Валька з якогось там села водила його часом за руку коридором і він її не боявся. Тій Вальці нічого більше не залишалося, бо в неї одна нога коротша за другу, а очі косили так, що ми всі весело жартували, буцім Валька з палати може спостерігати що відбувається в маніпуляційній на протилежному боці коридору.
Ніхто ніколи не бачив його матері, тільки я, один раз, майже вночі. Я вийшов з палати, бо мені захотілося пити, і йшов півтемним коридором до умивальника. Десь біля лавочки для відвідин чувся якийсь приглушений гомін. Вдень я б не зважив, але вночі мені стало цікаво. Я роззувся і прокрався туди, як нишпорка. Лікарка, яку я пізнав лише за голосом, бо вона була в пальті і в’язаній шапці, дві медсестри, і якийсь чоловік, перебиваючи одне одного, говорили до когось:
- Наплодять дітей!
- Про шо ти думала, коли везла його сюди?!
- Чого ти мовчиш? Ти мати, чи хто ти така?!
- Та хіба тобі не видно, яка вона мати…
Мені стало теж цікаво, яка ж вона мати, і я підійшов ще ближче. Жінка з високими бровами, і з рисами обличчя, твердими, як у сивого кочового ідола, сиділа на лавці у збитій набік хустці. На її колінах, закинувши голову назад, мирно спав Жучок. А вона, нахилившися вухом до його відкритого рота, слухала, як він дихає. Ані сльозинки не було на її темному обличчі, ані якогось жалісливого принизливого виразу в її древніх очах. Але й медсестер навколо не було. І лікарки в пальті. І чоловіка в окулярах, який цідив крізь зуби „Циганва…”. Була вона – наодинці з диханням сина. І навіть мене не було там. І, Господи, як би я хотів, щоб мене там справді ніколи не було…

Наступного ранку я прокинувся від лементу. Вискочив у коридор і побачив, як опасиста санітарка тягла кудись Жучка, ляскаючи рукою йому по штанцях.
- У мене одна зарплата! Одна зарплата! Як украдеш, то я ніде не возьму! Ніде не возьму!
На кожний повтор припадав дзвінкий ляск. Жучок вивертався, звивався і стогнав, намагаючись ухопитись за живіт, але санітарка не давала, а продовжувала його тягти. І тягла, безконечно тягла коридором перед моїми зомлілими очима, аж поки він не ослаб у її руках, аж поки вона не завважила, що Жучок уже не йде ногами, а справді тягнеться за нею.

Поряд зі мною раптом не своїм голосом закричала Валька. Вона не бігла боронити Жучка, не гукала на поміч, вона просто стояла і кричала в стелю, міцно заплющивши очі. Збіглися лікарі і медсестри. Санітарку прогнали, Жучка понесли на руках кудись в ординаторську.
Був день моєї виписки. Було ще сіро за вікном. Моя мати, певно, тільки виходила з готелю, несучи в руках папку і сумку. Тьотя Наташа зовсім недалеко, за два будинки, певно клала в каструлю велику жовту курку, призначену на мій особистий бульйон. Але мені було для того бульйону занадто рано, і занадто пізно. Позаду молода мати з ледве зібраним на грудях халатом чучикала немовля, метляючи хвостом веселого волосся. А позаду шелестіли голоси. „Ееее, Жучка вже під простинку”. Я не розумів, що означає під простинку, але здогадувався.

Мені чомусь до болю, до якогось панічного нелюдського жаху захотілося підбігти до косоокої Вальки, упасти їй в ноги і ридати, і просити пробачення, і битись головою об кахляну підлогу.
Медсестра вже подала мені виписку з печаткою і пакет з моїми речами. Я поставив пакет під стіну і пішов у палату до Вальки. Вона стояла біля вікна. Я обійняв її ззаду. Вона повернула до мене голову і глянула крізь сльози косими очима. Більше всього на світі я боявся тоді, що вона зараз відкине мою руку і кинеться тікати від мене. Але вона не відкинула. І я досі вдячний їй за це. Вдячний так, як мало кому і мало за що був колись вдячний.

Я вдягнувся й пішов додому. Біля порога відділення, на землі, в калюжі, корчилася, звивалася й нудила світом опасиста санітарка. Сухотний чоловік у бушлаті жалів її, але одвертався курити й кашляти. У вікнах біліли голови в ковпаках. Було пізно і рано. Починалася мжичка, а може перший сніг. Ніхто цього не знав.



ПЕРЕВОД НА РУССКИЙ ЯЗЫК

Осень в то время уже потеряла абсолютно все черты, присущие осени, но еще не приобрела очертаний зимы. Она была ни на что не похожей, страшной, как пьяная баба, что бултыхается и дергается в луже. Я смотрел на ее судороги из больничного окна и думал о ней. Думал, что она никогда не закончится, что она так и будет сочится и капать, как черная венозная кровь по стенке капельницы, а я буду смотреть и смотреть, пока у меня самого не пойдет горлом кровь.

Внизу две санитарки несли ведро с надписью "Первое" в соседний корпус. Там же чахоточный человек в застиранном бушлате надсадно кашлял, одной рукой сминая красную пачку сигарет, а второй держась за грудь. Позади в гулком коридоре бегали дети и ходили суровые, измученные медсестры, металась из угла в угол мать младенца, полчаса назад которого на каталке вприпрыжку потащили на пятый этаж в операционную, а она все металась, не находя себе места, с липким волосами на щеках и халатом, едва прихваченным на груди.

В буфет тем временем привезли зеленоватые сморщенные мандарины, и усатый грузин на грузовике ругался, глядя на гнилые ящики, подмигивал продавщице, которая краснела от тех подмигиваний, механично заслоняла собой дверь, у которой уже накопилась приличная кучка женщин. Мне не хотелось читать книгу о комсомолке Зое Космодемьянской, а просто хотелось есть, хотелось в школу и почему-то очень хотелось прыгнуть из окна.

Мне таки больше всего хотелось есть, потому что их пшенная каша уже остохорошела. Дома еда была не намного лучше, но это же дома! Там и вода из крана капает ласково, и белье на батареях сушится как-то уютно, не то что здесь. Мать в командировке, будет там и завтра, когда меня выпишут. Но она приходила вчера, принесла рисового супа, печенья в кулечке и точно пообещала, что тетя Наташа сварит специально для меня куриный бульон. И чтобы я, только выпишусь, даже домой не заходил, а сразу шел бы к тете Наташе.

Я уже не помнил, когда ел последний раз куриный бульон, и второй день все мечтал-представлял как он греет мне во рту и как удивительно пахнет, как я доедаю полную миску и знаю, что в кастрюле его еще очень много. Я думал о бульоне и больше не хотел их жидкого никакого супчика, который уже пронесли мимо меня в ведре, их хлеба из огромной алюминиевой миски. А в селе дед может еще и кролика забьет... Это ж для меня! Я же больной!

Позади, на лавочке для посещения сидела хитроглазая дамочка с девочкой на руках и поправляла на ней то заколку, то пижамку, то всовывала ей в рот шоколадные конфеты, сразу пряча бумажки в карман своего пальто.
- Ешь, ешь, доченька ...
Она смотрела то на меня, то на пятилетнего мальчика, который сновал по коридору не в домашней, как на мне, пижамке, а в больничной - большой и грязно-синей. Он немного прихрамывал и придержал рукой животик. Медсестры и санитарки относились к нему немного брезгливо, потому что в приемном отделении у него обнаружили вшей и постригли налысо. И, уже стриженный налысо, и без вшей, которых уж никаких не могло у него быть, все равно вызывал у персонала крепко сомкнутые губы и они важно отводили головы в другую сторону.
Был похож на беженца.

А беженцам медперсонал уже отправил по почте теплые одеяла и детские игрушки, которыми никто больше не играл. Разве этого мало?
- Вы смотрите, женщина, чтобы этот маджахед у вас из сумки чего не стянул ...
Огромная, как молочная цистерна, медсестра, проплыла мимо, повеяв то ли спиртом, то ли йодом, то ли злостью, да разве разберешь чем?
Маджахед.
Мне не нравилось это слово. Мне нравилось слово Жучок. Так его называли в палате. "А глянь какой! Как жучок черненький!" Как собачка.

Жучок почти не умел говорить и на редкие вопросы докторши "Тут болит? А тут?" отвечал молчанием и понурым взглядом из-под бровей. Жучок не говорил и не играл. Только все время сновал по коридору туда-сюда, держась за животик. Очевидно, именно там ему больно. Докторша, слушая его, всякий раз качала головой и вздыхала. А он молчал. Оживал только во время завтрака, обеда и ужина. Резко хватал в столовой свою тарелку и нападал на нее, как будто никогда не ел. Мы часто отдавали ему свои миски с пустой невкусной кашей, потому что нас в палатах ждали, еще теплые, пол-литровые баночки, бережно завернутые в районную газетку. Он брал и никогда не благодарил, а просто ел. Мы и не ждали благодарности, мы были детьми, мы, покачивая своими челками и бантиками, вставали из-за столов и смыкали губы, как взрослые, и отводили голову в сторону. Мы выходили из столовой, а когда оглядывались, видели как Жучок сметает со стола крошки. Подбирушка-мусорщик. Собачка. Фе.

Мы не думали о нем, потому что думали каждый о своем. Кто-то про куриный бульон с ароматным лавровым листом, кто-то про польские цветные жвачки, о куколках Барби и о роботах. Вот только Валька с какого-то села водила его иногда за руку по коридору и он ее не боялся. Той Вальке ничего больше не оставалось, потому что у нее одна нога короче другой, глаза косили так, что мы все весело подсмеивались над ней, будто Валька из палаты может наблюдать происходящее в манипуляционной на противоположной стороне коридора.

Никто никогда не видел его матери, только я один раз, почти ночью. Я вышел из палаты, потому что мне захотелось пить, и шел по полутемному коридору к умывальнику.

Где-то около лавочки для посещения слышался какой-то приглушенный гул. Днем я бы не обратил внимания, но ночью мне стало интересно. Я разулся и прокрался туда, как сыщик. Докторша, которую я узнал только по голосу, потому что она была в пальто и вязаной шапке, две медсестры, и какой-то человек, перебивая друг друга, говорили кому-то:
- Наплодят детей!
- О чем ты думала, когда везла его сюда ?!
- Чего ты молчишь? Ты мать, или кто ты такая ?!
- Разве тебе не видно, какая она мать ...

Мне тоже стало интересно, какая же она мать, и я подошел еще ближе. Женщина с высокими бровями, и с чертами лица, твердыми, как у сивого от вечности кочевого идола, сидела на скамейке в сбитом набок платке. На коленях, запрокинув голову назад, мирно спал Жучок. А она, наклонившись ухом к его открытому рту, слушала, как он дышит. Ни слезинки не было на ее темном лице, ни какого-то сострадательно-унизительного выражения в ее древних очах.

Но и медсестер для нее вокруг не было. И докторши в пальто. И мужика в очках, цедившего сквозь зубы "Циганва ...". Была только Она - один на один с дыханием сына. И даже меня не было там. И, Господи, как бы я хотел, чтобы меня там действительно никогда не было ...

На следующее утро я проснулся от крика. Выскочил в коридор и увидел, как тучная санитарка тянула куда-то Жучка, лупя рукой ему по штанишкам.
- У меня одна зарплата! Одна зарплата! Если украдешь, то я нигде не возьму! Нигде не возьму!
На каждый повтор приходилась звонкая затрещина. Жучок изворачивался, извивался и стонал, пытаясь ухватиться за живот, но санитарка не давала, а продолжала его тянуть. И тянула.., бесконечно тянула по коридору перед моими обомлевшими глазами, пока он не ослабел в ее руках, пока она не заметила, что Жучок уже не идет ногами, а действительно волоком тянется за ней.

Рядом со мной вдруг не своим голосом закричала Валька. Она не бежала защищать Жучка, не кричала на помощь, она просто стояла и орала в потолок, крепко зажмурив глаза. Сбежались врачи и медсестры. Санитарку прогнали, Жучка потащили на руках куда-то в ординаторскую.

Был день моей выписки. Было еще серо за окном. Моя мать, вероятно, только выходила из гостиницы, неся в руках папку и сумку. Тетя Наташа совсем недалеко, через два дома, вероятно укладывала в кастрюлю большую, желтую от жира курицу, предназначенную на мой личный бульон. Но мне было для того бульона слишком рано, и слишком поздно. Позади молодая мать с чуть присобранным на груди халатом покачивала младенца, помахивая, как метлой, хвостом веселых волос, . А позади шелестели голоса. "Ээээ, Жучка уже под простынку". Я не понимал, что значит "под простынку", но догадывался.

Мне почему-то до боли, до какого-то панического нечеловеческого ужаса захотелось подбежать к косоглазой Вальке, упасть ей в ноги и рыдать, и просить прощения, и биться головой о кафельный пол.

Медсестра уже подала мне выписку с печатью и пакет с моими вещами. Я поставил пакет под стену и пошел в палату к Вальке. Она стояла у окна. Я обнял ее сзади. Она повернула ко мне голову и посмотрела сквозь слезы косыми глазами. Больше всего на свете я боялся тогда, что она сейчас отбросит-отвергнет мою руку и бросится бежать от меня. Но она не отвергла. И я до сих пор благодарен ей за это. Благодарен так, как мало кому и мало за что был когда-то благодарен.

Я оделся и пошел домой. У порога отделения, на земле, в луже, корчилась, извивалась и проклинала все на свете тучная санитарка. Чахоточный человек в бушлате жалел ее, но тут же отворачивался, чтобы курить и кашлять. В окнах белели головы в колпаках. Было поздно и рано. Начиналась морось, а может первый снег. Никто этого не знал.